— Ні їсти, ні спати не можу. Розумію, що присягнувся людині перед її відходом у інший світ, а виконати обіцяного совість не дає. Як жити і, що робити далі не знаю.
Мені 45 років. За вдачею я людина не дуже товариська, тому одружився досить пізно, в тридцять років. Не хотів розмінюватися на порожні відносини, чекав, щоб одного разу і назавжди. І таки знайшов і дуже полюбив найкращу жінку на світі, мою Катюшу.
Довгий час у нас не було дітей, але я ніколи не дорікав дружину за це. Вона стала для мене і коханою, і дитиною.
День, коли дружина сказала, що у нас буде малюк, пам’ятаю до цих пір. Скільки радості і щастя було в її очах! А у мене раптом всередині все аж зайшлося від незрозумілої туги і тривоги. Справа в тому, що спеціалісти заборонили Каті мати дітей – слабке здоров’я. Але вона все одно подарувала мені сина, знала, як я мрію про спадкоємця. З тих пір вона почала почувати себе все гірше. День за днем вона згасала, як свічка, і через три роки її не стало.
Перед відходом у вічність Катюша взяла з мене слово – одружитися на її близькій подрузі. Справа в тому, що ця подруга була свідком нашої першої зустрічі, потім свідком на нашому весіллі. Я і не знав (а, може, не хотів знати), що вона давно була закохана в мене. А Катюша моя, видно, здогадувалася.
Та жінка часто бувала в нашому будинку, вона навіть стала хрещеною мамою нашого сина. І я бачу, що вона щиро, як рідного, любить його.
А я поки не можу уявити іншу жінку на місці моєї дружини. Але і малюка один ростити не можу – я бачу, що йому потрібна мама. Тільки дав я слово дружині виконати її останнє бажання. Досі пір пам’ятаю її слова: «Тільки Марині я можу довірити тебе і нашого сина. Якщо ти будеш з нею, душа моя буде спокійна ».
Ось і не знаю я, як мені бути. Марина начебто, хороша жінка, та й, чого гріха таїти, подобається мені. Але я не маю до неї такої любові, як до Каті. А раптом через якийсь час, коли туга за дружиною мине, я відчую таке ж глибоке почуття до зовсім іншої жінки. Що тоді? Зараз я навіть на місце вічного спочинку дружини спокійно не можу прийти, мені все здається, що вона дивиться на мене і питає, чому я не поспішаю раз дав слово. А я не знаю, що відповісти.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.