Мене мама покинула коли мені було 15 років. Хоча, як покинула? Сказала, що їде на заробітки, бо ж ситуація у нас важка. Відвезла мене до своєї сестри і лиш рік тому вийшла на зв’язок уперше.
Тітка стала мені мамою рідною. Хоч і мала вона трьох дітей, нещодавно чоловік від неї пішов, але вона мала душевні сили на нас усіх.
Саме тітка вмовила мене іти здобувати омріяну професію. Збирала мені торби, передавала передачі, їздила домовлятись, коли через мою необачність, я ледь не вилетіла з інституту.
— Нічого, доню, прорвемось. Все буде добре, запам’ятай. Головне, що разом усе інше – дрібниці.
От так, що б не було вона мені казала і попри все підтримувала. Сватали мене у домі моєї тітки, хоч я могла і в хату свою сватів привести:
— Ти – моя дитина. Хай бачать що в тебе є родина і ти не сирота. Тоді і ставлення буде інше. Та подивитись мені треба на тих людей. Будь-куди не віддам.
Саме до тітки я прийшла з дитиною на роках за п’ять років. Чоловік мій не був готовий до сім’ї, а його мама не була готова ділити сина.
Я довго намагалась сім’ю зберегти. Напевне, і досі тягла б того воза крізь сльози, та тітка спам’ятала:
— Тобі треба той чемодан без ручки? Лиши його мамі і живи щасливо. З онучком я допоможу, а ти роботу шукай і пару собі на все життя, а не так, щоби було.
Тітка забрала до себе мого малого трирічного сина. Водила його в садок, ночі не спала біля його ліжечка, а я ж працювала у столиці, приїздила так часто, як могла і була безмежно вдячна тій людині за те, що замінила мені маму. Та що там – стала кращою від рідної.
Нині я вдруге заміжня. Вже п’ятий рік ми із Антоном разом. Сину моєму 20 років, він вчиться, працює, має наречену. Орендують квартиру, живуть окремо.
Я ж живу у власній квартирі, яку мені на знак примирення мама подарувала. Так, вона з’явилась у моєму життя три роки тому. Каялась, казала, що нове життя її так закрутило, що вона за себе не відповідала.
Вона в Італії заміж вийшла. Прожила з чоловіком, який був значно старшим від неї, 10 років. Має донечку. Нині овдовіла і раптом згадала, що десь в Україні у неї є дитина.
Спершу я говорити із нею не хотіла, але все та ж тітка вмовила вислухати, пробачити, примиритись. Мовляв, мама щиро кається, я вже доросла і немає чого плекати дитячі образи.
На мій день народження мама вручила ключі від квартири у новобудові. Звісно, я їх прийняла, бо ж жили ми із Антоном на орендованій квартирі і навіть мріяти не могли про те, що матимемо власне житло.
Разом із нами у нову квартиру переїхала і старша донька мого чоловіка теперішнього. Валя розлучилась із чоловіком, дитина маленька, іти нікуди, лиш ми і могли виручити.
Але тепер така ситуація, що хоч сядь і плач: моя тітонька занедужала. Нажаль, на цей час в живих із її дітей лиш донька залишилась, яка нині за кордоном мешкає.
Валерія з двома дітками, там працює, пробує почати життя у новій країні, приїхати аби доглядати маму просто не може. Я її розумію, ми її і не кличемо.
Я вирішила тітку до себе забрати. У нас квартира у новобудові, тут просторі кімнати, є хол і великі балкони. Якщо почаклувати, перенести кілька стін, то можна тітці навіть окрему кімнату зробити, причому. цілком комфортну.
— Куди її сюди? – раптом каже мені чоловік, – тут і так четверо людей мешкає. Ти чого така добра до неї? Забула – у неї є власна донька, хай маму доглядає. Так, колись вона була до тебе доброю. Але – одне діло бути доброю до дитини, а інше – доглядати немічну. Я не згоден жити у квартирі із лежачою людиною. Ми підемо якщо так буде. Чула мене?
Нині я у стаціонарі із тітонькою. Насправді їй обіцяють одужання, але з часом. Скільки того часу треба ніхто й не каже і не передбачає.
Виписують тітонька вже за два тижні і я повинна вирішити, що робити. Хочу забрати її до себе, але ж не хочу втратити чоловіка, бо ж жили ми до цього і справді дружно.
Але чи маю я право зрадити людину, для якої я ніколи не була чужою? Чи можу не допомогти їй у хвилину найбільшої нужди? Вона ж завжди мене підтримувала і була поруч.
Як бути, підкажіть мені? Невже доведеться обирати? Але кого обрати, аби потім гірко не пошкодувати?
Головна картинка ілюстративна.
