Я народилася в селі, але все життя свідоме прожила в місті і тільки після того, як пенсія почала на носі майоріти, ми з чоловіком почали думати про те, де ж віку доживатимемо.
Мій Микола був все життя по заробітках, тому діти прилаштовані і з квартирами, а от ми як жили у панельній квартирі, то так і продовжуємо.
– Ганю, – каже він мені,- давай відремонтуємо хату твоїх батьків і там житимемо. Що скажеш?
Я радо погодилася і ми почали всі наші заощадження вкладати в хату, провели воду, зробили опалення, перекрили, утеплили. Не хата, а писанка. Вже Микола взявся був до парканів, але тут відчув себе зле. Ми по лікарях, продали квартиру в місті, але нічого не вдалося зробити.
Навіть не пожив Микола в новій хаті.
Я дуже переживала, але що було робити – життя йшло, діти онуків привозили і я раділа тому. Про якісь нові стосунки я й не думала, бо як?
Аж тут почалося у мене без чоловічої руки справжнє стовпотворіння: то дим йде на хату, то хвіртка зламалася, то телевізор перестав показувати, ринву забило…
Не буду я дітей з міста через такі дурниці кликати, подумала, що звернуся до сусіда і він за ті гроші мені й відремонтує.
Сусіда свого Романа я знала добре, бо ми разом вчилися в одному класі, був такий з хитринкою хлопчина, тоді він мені не подобався, але тепер куди було діватися? Отак я до нього й пішла.
– Романе, поможи мені, не задарма, – починаю я, – Тільки спитай чи жінка не має якої роботи, щоб мені потім не було висказано.
– Нема у мене жінки, – буркнув Роман і пішов мені допомагати.
І отак я з ним чи не кожен день бачуся, бо завжди якась халепа навколо хати і треба то пили, то сокири, то лопати… Скажу, що в Романа руки золоті, все зробить, я до хати покличу, пригощу і гроші дам.
Хоч я багатьох в селі вже не знаю, але от однокласників та однокласниць пам’ятаю, тому якось в магазині зустріла одну і так слово поза слово і дійшла розмова до Романа.
– Катерино, – питаю я однокласницю, – А в Романа не було дружини?
– Як це не було?, – дивується вона, – Була у нього і дружина гарна і діти. Але ж він такий завжди був хитренький, ти ж пам’ятаєш? Так от, він до того дохитрувався, що жив на її гроші, а свої відкладав, а той банк і луснув! Що тоді з ним було! А вже як жінка дізналася, скільки він грошви втратив, то сказала, що з таким більше жити не хоче. Казала, що він цукерку дитині не купив, а ніс в банк, то хай тепер з ним і живе. То він тепер до батьків і приїхав.
І я так задумалася, що я таку людину в дім пускаю. Але з іншого боку – він мені робить послугу. А зараз попробуй в селі знайти чоловіка, який буде в чужій хаті щось робити, та навіть за гроші. Ніхто не хоче перепрацьовуватися.
– Ганю, – каже мені тоді подруга, – ти сама живеш і тобі треба біля хати охоронця. Візьми у мене песика, такий вже гарний, але вже двох маю.
Отак ми балакали і я взяла у неї песика, такий вже більшенький, і, як виявилося, гарний нюх має. Отож, посеред ночі чую я як песик так гавчить, я тоді ліхтар в руки та йду дивитися, думала, може лиса перелякався чи що. Я виходжу, а то Роман від пса відмахується, в руках обценьки. Я посвітила добре – а моєї ринви вже й нема…
– Ах ти ж! То ти мені ламаєш. А потім гроші береш за ремонт?
– Ганю, я просто хотів аби ти зрозуміла, що маєш жити з чоловіком, зі мною, щоб лад в усьому був. Хочеш, я тобі гроші верну?
– Йди геть, поки я добра!
Отак до мене залицялися – і сміх, і гріх. Як тепер з таким чоловіком сусідити?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
