fbpx
Історії з життя
Ніколи не була жалісливою і бажання допомагати не виникало теж. Але щось штовхнуло мене, швидко взяла все, що було їстівне вдома: ковбасу, сир, молоко, печиво, картоплю, цибулю, навіть м’яса з морозилки схопила шматок. Вийшла і біля ліфта зрозуміла, що я навіть не знаю, на якому поверсі вони живуть. Знаю, що вище від мене і все

Для чого я жила?

Мені 47 років. Я звичайна жінка. Можна сказати сіра миша. Не свічусь красою не володарка гарної фігури. Самотня. Заміжньою не була і не хочу, тому що вважаю, що чоловіки майже всі однакові, яким тільки поїсти і валятися на дивані. Та й не пропонував ніхто і ніколи. Ні заміж, ні зустрічатися. Батьки мої вже в літах , живуть далеко.

Я одна дитина в сім’ї. Ні сестер, ні братів. Є двоюрідні, але я з ними не спілкуюся. Не хочу. Я живу і працюю в Києві вже понад 15 років. Працюю на державні роботі, кожен день робота-дім.

Живу в звичайній багатоповерхівці в спальному районі. Я жінка жорстка, саркастична, нікого не люблю. Не люблю дітей. На Новий рік їздила провідати батьків. Один раз на рік я приїжджаю додому. У цьому році так само з’їздила, приїхала, вирішила помити холодильник. Вирішила повикидати всі старі заморозки – пельмені, котлети.

Якось купувала, не сподобалися, так і лежали. Зібрала все в коробку, пішла виносити. Викликала ліфт, в ліфті хлопчик, на вигляд років 7. Я його бачила кілька разів з матір’ю. Ще подумала, мабуть нагуляла, бо ж така молода, а дітей двійко! Втупився на коробку і дивиться. Вийшли, я йду до контейнера, він за мною. І боязкий голос: а можна взяти? Я кажу – це старе! Потім думаю ну хоче, хай бере, не гниле ж! Вже стала відходити від смітника, тільки обернулася для чогось.

Він дбайливо збирав пакетики, закривав і притискав до себе. Я запитала, а де твоя мама? Він каже вона нездужає, і сестричка теж. Встати не може, додав він. Я розвернулася і пішла додому. Зайшла в свою квартиру, поставила на плиту вечерю. Сіла. Сиджу. Думаю. Щось зачепило мене. Не виходить з голови хлоп’я.

Ніколи не була жалісливою і бажання допомагати не виникало теж. Але щось штовхнуло мене, швидко взяла все, що було їстівне вдома: ковбасу, сир, молоко, печиво, картоплю, цибулю, навіть м’яса з морозилки схопила шматок. Вийшла і біля ліфта зрозуміла, що я навіть не знаю, на якому поверсі вони живуть. Знаю, що вище від мене і все.

Почала підніматися поверх за поверхом, мені пощастило, через два поверхи відкрив двері мені той пацан. Спочатку він не зрозумів, потім чомусь мовчки відступив, пропускаючи мене всередину. У квартирі було дуже бідно і дуже чисто. Жінка лежала на ліжку, скрутившись, біля дитини. На столі тазик з водою і ганчірки. Видно, температура була, збивала примочками. Дівчинка теж спала, в в середині ніби щось клекотіло.

Якісь препарати є? Запитала у хлопчака. Є якісь, показав мені. Старі прострочені – час давно було їх викинути. Підійшла до дівчини, помацала голову, гаряча. Вона відкрила очі, нерозуміючим поглядом подивилася на мене.

Потім різко сіла: Де Антон? Я пояснила, що я сусідка. Запитала які симптоми у неї і у дитини. Викликала швидку. Поки вони їхали, напоїла її чаєм з ковбасою. Їла навіть не сперечаючись, видно зовсім голодна була. Як ще годувала своїм молоко – не ясно?

Приїхали медики, оглянули, виписали купу всього для малечі. Пішла в аптеку, купила все. Зайшла в магазин, набрала молока, всякого дитячого харчування. Навіщось купила іграшку. Якусь безглузду мавпу лимонного кольору. Просто я ніколи не купувала подарунки дітям.

Її звати Аня, їй 26 років. Жила далеко, десь на околиці. Коли Аня з’явилася, батька не стало на роботі. Мати з дитиною на руках залишилася без роботи і без грошей. Почали ходити друзі товариші. До чарки звикла швидко швидко, за три роки.

Сусіди якимось чином знайшли бабусю в столиці, вона взяла дівчинку до себе. Потім, коли їй було 15, їй бабуся все розповіла. І що матері не стало. Бабуся була небагатослівна і дуже жадібна.

У 16 років Аня пішла працювати в найближчий магазин. Спочатку фасувальницею, потім касиром. Через рік бабусі не стало, залишилася Аня одна. У 18 років зустрічалася з хлопцем, обіцяв одружитися, але після того, як дізнався, що буде дитина – благополучно зник. Працювала до останнього, складала гроші, бо розуміла, що допомагати нікому.

Коли появився синочок, вже в місяць почала залишати дитину одну в квартирі і мила під’їзди. А дівчинка з’явилась як. Господар магазину, куди вона повернулася працювати, коли син підріс, під страхом звільнення робив що хотів.

Як дізнався, що при надії, дав 10 тис, сказав, щоб більше не з’являлася. Ось така історія. Все це вона розповіла мені в той вечір. Подякувала за все, і сказала, що відпрацює суму прибиранням або приготуванням їжі. Я зупинила її подяку і пішла.

Всю ніч не спала. Думала. Для чого я живу і навіщо. Чому я така. Hе дбаю про батьків, не дзвоню їм. Не люблю нікого. Не жалію. Гроші складаю, накопичилася пристойна сума, але витрачати ні на кого. А тут якась чужа доля, людям нічого їсти. Нема за що лікуватися. Вранці прийшов Антон, залишив тарілку з оладками і втік.

Я стояла на порозі з цією тарілкою в руках, і тепло від цих гарячих оладок, немов оживляло мене, я ніби відтавала. Захотілося всього і відразу: плакати, сміятися і поїсти одночасно. Неподалік від нашого будинку стоїть невеликий торговий центр. Там господиня маленького дитячого магазину, так і не зрозумівши, який розмір одягу мені потрібен, погодилася навіть піти зі мною до них!

Не знаю, це було бажання заробити виручку, бо зрозуміла, що буду брати багато, чи вона була вражена моєю турботою. Через годину чотири величезних пакета з одягом для дівчинки і для хлопчика стояли у них. Я ще купила ковдру і подушки, білизну. Я накупила їжі. Навіть вітаміни купила. Мені хотілося купити все. Я відчула себе потрібною.

Минуло вже 10 днів. Вони звертаються до мене “тітка Рита”. Аня майстриня ще та. Моя квартира змінилася, стала затишнішою. Я почала телефонувати батькам. Я відправляю смс-ки для хворих діточок. Я не розумію, як я жила раніше. Кожен день після роботи я біжу додому. Я знаю, що мене чекають. І ще. Восени ми їдемо до моїх батьків. Всі разом. Квитки на поїзд вже купили. А для чого живеш ти? Подумай.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook