Далеке дитинство дев’яностих запам’яталося мені пізніми приходами батька, який ледь на ногах стояв і матері, яку чули напевне і в сусідньому під’їзді, так вона голосно реагувала. Замість того, щоб якось згладити ситуацію, ще більше її роздмухувала, намагалася дізнатися у тата, де і з ким він був.
Досить часто ці сцени закінчувались літанням посуду. Все відбувалося вночі.
Мені було шкода маму – я завжди тяглася до неї усією душею. Але від мами не було взаємності — між нею і мною ніби якась невидима стіна стояла завжди. А я ні словами, ні вчинками так і не змогла зруйнувати. Я намагалася завжди допомагати мамі: підмести, посуд вимити.
Стала старшою, взяла на себе прання та турботу про молодшого брата. То до школи, то до садка його водила я. Приводила його додому також я, поки батьки були на роботі. Приведу, нагодую, спати покладу. Потім, коли в школу пішов, теж все на мені було — поїсти йому підігріти, подати, уроки з ним зробити і свої ще…
Мені на той момент було 13 років — я дико втомлювалася, але мама не співчувала мені ніколи. Коли в будинку з’являлися цукерки або інші смаколики, більша їх частина діставалася Сашеньці-братикові, тому що він молодший.
А на людях мама зі мною поводилася дуже добре, тому що була залежна від думки людей: «Що люди скажуть» – це гасло її життя. Розлучитися з чоловіком вона, до речі, саме з цієї причини і не могла. А я в дитинстві мріяла щоби батько пішов від нас. Мені здавалося, що коли його не стане, ми заживемо тихо та мирно.
І ось 2007 року батька не стало, але зажили ми не так як мені мріялося. Через рік мій брат познайомився з якоюсь панночкою, через місяць вони одружилися і оселилися у найбільшій кімнаті, що займала майже половину всієї квартири. А мама лиш повторювала: «Ти старша, отже, маєш поступатися».
Брат і його дружина відчуваючи цілковиту підтримку мами, почали робити все, аби я скоріше залишила дім: телевізор після дев’яти не включати, тому що у них дитина спить, (у них хлопчик з’явився), прання часто не затівати, тому що невістка не витримує шуму пральної машини, тощо. До речі, я змушена була навіть купити собі окремий холодильник у кімнату. Тому що мама мені сказала їхні продукти не чіпати, а самій собі їжу купувати та готувати. Мені звичайно було прикро, адже їм моя мама готувала завжди: сніданки, обіди та вечері. А мене навіть до столу не кликали. Я пізніше, коли вони розходилися, йшла на кухню і їла те, що купила я.
У 2014 році я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, невдовзі ми одружилися і почали з ним жити на орендованій квартирі. Його батьки добрі люди – прийняли мене як рідну, але допомогти з житлом нам не могли, бо самі живуть в однокімнатній квартирі. У маминій квартирі у мене одна третя частки була у власності. За людським та юридичним законом брат зі своєю дружиною мали б мені сплатити частину грошей за мою частку, щоб я її продала.
Коли я звернулась до них з таким проханням, брат і мама сказали, що квартиру продавати усе дно мають намір, а мені віддадуть грошима після продажу, потрібно лиш правильно оформити документи.
Мій чоловік одразу сказав, що це діло погано пахне і навряд чи я хоч копійку побачу, але я не могла повірити, що рідна мама зробить так. Я ж її дитина. Так, не найулюбленіша, але ж я її дитина.
Документи я підписала і почала чекати, коли ж квартиру продадуть. Чи потрібно вам розповідати, що нічого мені там не дісталось. Дім ніхто не продавав і навіть більше. Тепер квартира належала братові повністю.
Я хотіла щось комусь доводити, поривалась пояснювати, але чоловік попросив не робити цього. Порадив забути про них і простити, тим паче, я була уже на третьому місяці.
Зараз ми всією сім’єю живемо у просторому будинку в селі під містом. До центру пів години на маршрутці. Мої подруги з окраїни довше добираються. Батьки чоловіка продали свою однокімнатну, узяли ми всі кредит і купили занедбаний будинок. З роками його не впізнати просто. Ми навели там лад. У нас двоє діточок, ми живемо добре.
А у маленькій прибудові живе мама. Одного дня вона прийшла до мене з понурою головою і попросила прийняти. Я б цього не зробила. Ніколи. Але чоловік і його батьки пошкодували її і впустили. Брат зробив усе, аби мама не змогла жити з його родиною, так, як колись вчинив і зі мною.
А знаєте, що найнеприємніше? Моя мама і досі бавить дітей брата. Їздить до нього, або вони привозять дітей до мами. Вона простила його і називає не інакше, як “синуля”.
А я? А зі мною вона не вітається. Коли я на подвір’ї пораюсь, а вона проходить повз – не розмовляє навіть. Ну що ж? Я для неї ніколи не існувала, чому ж ставлення повинне було змінитись?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
