Мама хотіла б, щоб ми жили разом і старіли – теж разом.
Сама вона вже давно розлучена і, як я розумію, ні крапельки про це не шкодує. Мого батька вона згадує у вкрай похмурих тонах – і прикладався до чарки, і гуляв.
Я цього не пам’ятаю, бо він якось дуже швидко зник із нашої сім’ї і більше ніколи з нами стосунків не підтримував. Навіть мізерні аліменти — і ті не платив.
А мама з того часу залишилася одна. Присвятила все своє життя мені, як вона каже. І я їй справді дуже вдячна за це, але, клянуся, як подумаю, що тепер вона чекає, щоб я з нею жила до кінця її днів, — просто дрижаки пробирають.
Я зовсім не готова жертвувати своїм життям заради мами. При цьому робити їй боляче теж не можу, а вона така нещасна, коли говорить про те, що залишиться одна. Думала запропонувати взяти її жити до нас, коли ми одружимося та придбаємо житло, але мій майбутній чоловік категорично проти (і я його розумію, кому захочеться жити з тещею).
Ще один варіант – жити поруч, на одному сходовому майданчику і бути постійно на зв’язку, заходити один до одного – але мама проти. Каже, все одно я постійно буду одна, ти йтимеш увечері в іншу квартиру.
І от у мене просто в голові феєрверк думок. Я не розумію, що робити і як усім догодити, як не посваритися з мамою і при цьому вийти заміж.
Що і як зробити з урахуванням того, що у мами справді, крім мене, нікого немає — ні чоловіка, ні подруг, і навіть колег немає, бо вона давно не працює.