Ніяк тоді я подругу зрозуміти не могла, як від такого чоловіка можна піти, бо набрид. Я он так живу, що й похвалитися нема чим, але ж живу, бо вже стільки разом, а тут наче ґедзь її який вкусив.

Насті виповнилося п’ятдесят три роки і вона вирішила, що хоче жити сама.

– Щоб ніхто не просто не говорив, а поруч і не дихав, щоб прийти в порожню квартиру і хоч лежати, хоч на голові ходити. На-брид-ло.

Я тільки й дивувалася, але раз людина так задумала, то що вже поробиш.

Ми не часто зустрічалися, раз чи двічі в місяць або раз у два місяці, як вже вийде, але часто зідзвонювалися.

Я була рада, що у Насті все добре. Її голос був щасливим, а виглядала вона теж добре.

– А тобі розлучення пішло на користь, – казала я їй.

– Почуваюся просто чудово! Хоч і не скажу, що моє заміжжя було нелегким, ні, Павло сам готував їсти, прання закидав і голови мені ніколи не морочив. Але я вже дійшла до того, що мене навіть його голос починав дратувати, то навіщо далі так бути?

Діти їхні це сприйняли нормально, тим більше, що батьки зберегли нормальні стосунки і Павло залишив дружині все, а сам пішов тільки з сумками до батьків. Звичайно, що свекри були невдоволені, але то вже таке.

Не пригадаю скільки вже часу пройшло, як мені Настя телефонує:

– Віро, уявляєш, у Павла хтось є.

– Що?

– У Павла є якась жінка. Бачила їх у місті, попід руку йшли, такі щасливі.

– Це ж добре?, – спитала її я.

– Та звичайно, я рада за нього, аж на душі легше стало, – запевнила вона мене.

А далі щось таке почалося, що я й не можу собі те пояснити. Я до неї прийду, а вона вся в розмовах з Павлом: то їй треба допомогти, те поправити, се забрати. Дивлюся, а вона й зачіску змінила, фарбується, наче юнка в такі кольори.

– Слухай, я таку процедуру нову спробувала, наче на світ народилася, – ввесь час мені радить вона то один салон, то другий.

А ще – кожна розмова навколо Павла крутиться, мовляв, він вже подався, а вона он як гарно виглядає і вона не проти аби він вернувся.

– Та я сама, Віро, людина, що я його з нашої хати попросила, але ж він на неї заробляв, то його частка тут є, то хай живе, а то він по молодицях поки походить, а далі що? Я ж йому кажу аби вертався, бо вже чоловік не молодий, потребує піклування, а тій лише гроші його треба. Я вже дітям все розказала, щоб батька теж на шлях правильний навели, додому, досить, походив і хай вертається, адже він вже й дідусь.

Я тільки очима кліпаю.

А якось зустріла Павла і на власні очі переконалася, що він помолодів, очі сяють, привітався, не тримає на мене ока, та й чого тримати, я Настю відговорювала від такого вчинку. Почали зі стандартного, що та як, а далі він і розговорився:

– Настя мене назад кличе. А я й не хочу, мені з Любою добре, спокійно, наче не лише я інший, але й життя моє геть інше, краще, розумієш? А з Настею все якось було не так, все я їй не міг вгодити, все було не так сказане і зроблене. А моя Люба геть інша.

І така гордість була в його словах, що я зрозуміла – у моєї подруги нема шансів його вернути, як би вона не молодилася і чепурилася та онуків залучала.

Проте, мене турбує інше питання – чи казати їй, що у неї нема шансів з Павлом, щоб жінка в літах вже й не старалася? Чи хай все йде як йде, то не моє діло? Що б ви порадили?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page