Насті виповнилося п’ятдесят три роки і вона вирішила, що хоче жити сама.
– Щоб ніхто не просто не говорив, а поруч і не дихав, щоб прийти в порожню квартиру і хоч лежати, хоч на голові ходити. На-брид-ло.
Я тільки й дивувалася, але раз людина так задумала, то що вже поробиш.
Ми не часто зустрічалися, раз чи двічі в місяць або раз у два місяці, як вже вийде, але часто зідзвонювалися.
Я була рада, що у Насті все добре. Її голос був щасливим, а виглядала вона теж добре.
– А тобі розлучення пішло на користь, – казала я їй.
– Почуваюся просто чудово! Хоч і не скажу, що моє заміжжя було нелегким, ні, Павло сам готував їсти, прання закидав і голови мені ніколи не морочив. Але я вже дійшла до того, що мене навіть його голос починав дратувати, то навіщо далі так бути?
Діти їхні це сприйняли нормально, тим більше, що батьки зберегли нормальні стосунки і Павло залишив дружині все, а сам пішов тільки з сумками до батьків. Звичайно, що свекри були невдоволені, але то вже таке.
Не пригадаю скільки вже часу пройшло, як мені Настя телефонує:
– Віро, уявляєш, у Павла хтось є.
– Що?
– У Павла є якась жінка. Бачила їх у місті, попід руку йшли, такі щасливі.
– Це ж добре?, – спитала її я.
– Та звичайно, я рада за нього, аж на душі легше стало, – запевнила вона мене.
А далі щось таке почалося, що я й не можу собі те пояснити. Я до неї прийду, а вона вся в розмовах з Павлом: то їй треба допомогти, те поправити, се забрати. Дивлюся, а вона й зачіску змінила, фарбується, наче юнка в такі кольори.
– Слухай, я таку процедуру нову спробувала, наче на світ народилася, – ввесь час мені радить вона то один салон, то другий.
А ще – кожна розмова навколо Павла крутиться, мовляв, він вже подався, а вона он як гарно виглядає і вона не проти аби він вернувся.
– Та я сама, Віро, людина, що я його з нашої хати попросила, але ж він на неї заробляв, то його частка тут є, то хай живе, а то він по молодицях поки походить, а далі що? Я ж йому кажу аби вертався, бо вже чоловік не молодий, потребує піклування, а тій лише гроші його треба. Я вже дітям все розказала, щоб батька теж на шлях правильний навели, додому, досить, походив і хай вертається, адже він вже й дідусь.
Я тільки очима кліпаю.
А якось зустріла Павла і на власні очі переконалася, що він помолодів, очі сяють, привітався, не тримає на мене ока, та й чого тримати, я Настю відговорювала від такого вчинку. Почали зі стандартного, що та як, а далі він і розговорився:
– Настя мене назад кличе. А я й не хочу, мені з Любою добре, спокійно, наче не лише я інший, але й життя моє геть інше, краще, розумієш? А з Настею все якось було не так, все я їй не міг вгодити, все було не так сказане і зроблене. А моя Люба геть інша.
І така гордість була в його словах, що я зрозуміла – у моєї подруги нема шансів його вернути, як би вона не молодилася і чепурилася та онуків залучала.
Проте, мене турбує інше питання – чи казати їй, що у неї нема шансів з Павлом, щоб жінка в літах вже й не старалася? Чи хай все йде як йде, то не моє діло? Що б ви порадили?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота