На те як діти на руках несли свою маму до місця вічного спочинку, вийшло подивитись ледь не все село. Ще б пак п’ятеро синів легенів і три донечки, а ще онуків не злічити і всі оплакують Дарину.
Ніякої машини – сини несли маму самі, ось це особливо людей дивувало. Лиш Мар’яна сусідка зачинилась в хаті і бачити і чути всього того не хотіла. Неприємно їй було. Не заслужила Дарина такого до себе ставлення. Чому її діти так люблять, хоч та і не була хорошою мамою, а вона душу в дітей вклала і до неї ніхто навіть не приїжджає.
Дарина дивною була. Доброю і дуже дивною. Вони з чоловіком десь знайшли одне одного: обоє весь час замріяні усміхнені і геть не пристосовані до життя. На свинофермі працювали. Єдине місце де їх узяли, бо ж ніхто їх дивацтв терпіти довго не міг.
Колгосп виділив їм невеличку хатину і зажили вони удвох тихцем. Вечорами Павло грає на гармошці а Дарина співає. А вдень на роботі пропадають обоє.
Неприємності почались з появою першої дитини. Ну не могли вони дати тій дитині ради. Коли чергова медсестра прийшла провідати молоду матусю аж плакала від побаченого. У хаті безлад. Скрізь купи пелюшок брудних, немитий посуд і полчища мух.
Молодих попереджали, проводили з ними бесіди, сусіди, навіть, допомагати намагались, але врешті всі здались. Ні Дарина, ні Павло ради дати малюку не могли, та й собі, як виявилось теж. Хлопчика забрали, але з умовою, що батьки виправляться і його повернуть.
Дарина з Павлом наводили лад і дитину повертали, але потім знову усе летіло шкереберть і малий їхав уже у школу – інтернат. Не позбавили батьківських прав тільки тому, що дітей обоє любили більше життя. Так уже вони над тим сином тряслись обоє, а коли забирали його вчергове, то місця собі не знаходили, їздили і під вікнами того дому де був малюк ночували, а вдень покірно чекали, коли ж вийдуть діти на прогулянку, аби побути зі своїм дитям.
Так було з усіма їхніми дітьми, крім найменшої донечки. Тій пощастило, бо старший брат уже мав тоді вісімнадцять і повернувся у батьківську хату, аби його сестру не спіткала така ж доля. Але що дивно – діти Дарину і Павла любили більше за життя. Заберуть їх на вихідні, канікули, чи свята, а вони батькам лад у хаті наведуть і їсти наготують і все, аби тим добре було. І жодного непорозуміння, діти відчували любов батьків і їхні особливості, тож тулились до них і оберігали.
Поруч сусідка Мар’яна жила. Жінка гонорова і дуже заможна. Мала двох дітей яких любила більше за життя. Коли приїздили Даринині діти, Мар’яна своїх і з хати не випускала, ще наберуться чого! Даринині у технікумах вчились, а Мар’яна своїх до інституту прилаштувала. Зробила все, аби ті мали по червоному диплому. Донька її хоч інколи на парах сиділа, а син узагалі пропадав десь, але Мар’яна все влаштувала і він таки отримав освіту, хай і на папері.
Якось до цього дня Мар’яна ще зі своєю долею мирилась і на те, як живуть сусіди не особливо й зважала, але сьогодні їй стало нестерпно. Жінка, яка й не виховувала своїх дітей отримала від них більше подяки і пошани ніж вона. Мар’яна у своїх душу вклала, небо їм прихилила, а отримала повну байдужість.
Син заливає за комір без міри, а донька вже втретє заміжня і черговий чоловік її залишає, бо та ні до холодної води. Обоє про матір згадують лиш одинадцятого числа, коли та отримує і порівну ділить між ними свою пенсію.
А Дарина з Павлом, що? Їх останні роки і вдома не було – все у дітей гостювали. Приїдуть від одних, так інші кличуть. Онуки бабусю і дідуся обожнюють. А сьогодні так і взагалі ніби королеву у інший світ випроводжають.
Плаче Мар’яна від несправедливості життя і сама не знає, хто ж у всьому винен.
Анна Корольова.
Головна картинка – pexels.
