Мені здається, що кожен із нас хоча б раз у житті отримував подарунок, який змушував задуматися: «Ну, це жарт чи серйозно?» Отак і сталося зі мною. Нещодавно я нарешті переїхала у нову квартиру. Знаєте, те відчуття, коли ще пахне свіжою фарбою, а у повітрі витає запах нових можливостей. Я запросила на новосілля лише близьких людей. Серед них, звісно, була Альона — моя давня подруга.
Альона — це окрема історія. Вона завжди має якусь особливу думку щодо всього. І ось, стоїть вона на порозі моєї новенької квартири, усміхається так, ніби виграла в лотерею, і тримає в руках об’ємну коробку, гарно обгорнуту в подарунковий папір із золотистим бантом.
— Ой, Альоно, дякую! — вигукнула я, поки забирала коробку з її рук. — Це що, каструлі?
— Як ти вгадала? — вона щиро здивувалася.
— Ну, форма коробки натякає, — усміхнулася я і вже збиралася поставити коробку на кухню, але Альона зупинила мене.
— Розгорни зараз! Я хочу побачити твою реакцію.
«Ну гаразд», — подумала я, хоча сама не надто люблю оце публічне розпаковування подарунків.
Здавалося, що всередині немає нічого надто несподіваного, але те, що я побачила, все ж змусило мене на мить завмерти.
Переді мною стояв знайомий набір каструль. Дуже знайомий. Я б сказала, до болю знайомий. Це були саме ті каструлі, які я бачила в Альони вдома чотири роки тому. І це були ті ж каструлі, про які вона якось сказала:
— Та ну, цей набір — то такий мотлох. Братова мені подарувала, бо сама не знала, куди його подіти. Знаєш, вони наче блищать, але щойно поставиш на плиту, все пригорає. А кришки? Просто жах, вони не закриваються щільно.
Я тоді ще сміялася, уявляючи, як ці каструлі стоять у неї вдома і припадають пилом. Але зараз вони були тут, у моїй квартирі, як офіційний подарунок на новосілля.
Я глянула на Альону. Вона посміхалася. Чи вона забула, що розповідала мені цю історію? Чи вона сподівається, що я забула?
— Клас! — сказала я, намагаючись приховати здивування. — Це… дуже щедрий подарунок.
— Я знала, що тобі сподобається! — вигукнула вона. — Це такий гарний набір! Зручний, універсальний. Я навіть подумала, що він чудово впишеться у твою нову кухню.
Я не знала, що сказати. Невже вона справді не пам’ятає? В той момент у мене в голові крутилися дві думки: або Альона має дивовижну здатність забувати, що розповідала людям, або вона вирішила мене якось провчити, натякаючи, що я для неї таке собі «звалище подарунків».
Новосілля тривало. Гості жартували, хтось розглядав квартиру, а я все не могла відійти від тієї коробки. У якийсь момент Альона підійшла до мене на кухню, поки я мила тарілки після закусок.
— Ну, як тобі? — запитала вона, вказуючи на каструлі.
— Просто ідеально, — відповіла я, намагаючись звучати максимально переконливо. — Це ж так… практично.
— От і я подумала, що тобі знадобиться. Ти ж тепер, напевно, багато готуватимеш у своєму новому домі.
— Звісно, — сказала я, іронічно посміхаючись. — До речі, мені здається, я вже бачила цей набір у тебе.
Альона трохи напружилася, але швидко взяла себе в руки.
— Та ні, що ти! У мене вдома такого не було. Можливо, схожий? Ну, знаєш, зараз всі каструлі однакові.
— Можливо, — сказала я, хоча мої брови вже майже торкалися лінії волосся. — Просто я пам’ятаю, що ти якось згадувала, ніби тобі дарували щось таке.
Вона замовкла. У повітрі повисла напруга.
— Ти ж не образилась? — нарешті запитала вона.
— Образилась? Та ні, звісно! Просто цікаво: а ти сама цим набором користувалася?
— Ой, знаєш, я така людина, що не дуже люблю готувати. Але ти ж у нас господиня, тож я подумала, тобі точно стане в пригоді.
«Господиня, значить», — подумала я, але промовчала.
Наступного дня я розповіла цю історію своїй колезі Марині.
— Тобто вона подарувала тобі набір, який сама вважала мотлохом? — Марина мало не впала зі стільця від сміху.
— Так! І найгірше, що я точно знаю, що це той самий набір.
— А ти не подумала, що це якийсь тест? Можливо, вона хотіла перевірити, чи ти пам’ятаєш?
— Тест? Ну не знаю. Якщо це тест, то якийсь дуже дивний.
— Ну, дивись: якщо ти пам’ятаєш, то значить, що ти справжня подруга, бо зберігаєш у пам’яті її історії. А якщо ні, то…
— То я просто людина з каструлями.
Ми сміялися до сліз.
Врешті, я вирішила залишити той набір у себе. Ну, не викидати ж його, правильно?
Тепер, щоразу, як я бачу ці каструлі, у мене з’являється не лише усмішка, а й певний осад. Бо хоч ми з Альоною продовжуємо дружити, я вже не дивлюся на неї крізь рожеві окуляри. Це був не просто подарунок, а момент, коли я задумалася: наскільки щирі ми одна з одною? Чи цінує вона мене так, як я ціную її? І хоч я не хочу втрачати цю дружбу, тепер я бачу Альону трохи інакше — як людину, яка, можливо, трохи легковажить тим, що для мене важливо.
