Ну а хто б зрадів такій новині і підтримав свою дитину у такому рішенні? Звісно, що я проти була, адже на кону доля сина мого. Йому ж лише двадцять тоді виповнилось, який шлюб, які діти? Хіба я знала, що от так життя поверне? В чім вина моя, чого тепер мене знати не хочуть?
Іллю свого я сама виростила. Чоловіка в мене ніколи не було, а тато Іллі якось швидко зник, щойно дізнався, що стане татом.
Надіятись мені не було на кого, адже у свої двадцять п’ять була вже сиротою. Добре, що хоч квартирку мала однокімнатну. Працювала ще з появи Іллюші на світ. Брала його з собою на зміну в хлібокомбінат. Так і спав у тому гуркоті, пощастило, що дитиною він був напрочуд спокійною і майже не тривожив мене.
От так ми удвох із ним по життю і були. Я тягнулась, як могла, а він мені усім чим міг допомагав. Хороший він у мене був, дуже добрим, відповідальним, роботящим. От тим і скористалась та Оля.
Старшою вона від нього на три роки була. Я знала, що вони зустрічались, думала, що то нічого серйозного, але помилилась. Одного дня привів її до мене знайомитись. Стоять обоє, щасливі, ніби в лотерею виграли:
— Мамо, ти бабусею скоро станеш,
Мені тоді аж зле стало, чесно. Яка бабуся у сорок п’ять. Куди тобі, сину, татом бути, як ти лиш другий курс закінчуєш? Жити де будете, питаю, за що?
Не вийшло у нас знайомства, так і пішли вони, навіть до кімнати не зайшовши. Ну я старалась сина свого від тієї Олі врятувати якось від долі такої, але він заявив. що не буде її залишати і нестиме відповідальність за своїх дітей, бо знає. як то – без тата рости.
Я розмовляла з ним, просила, плакала, благала. Зрештою, вже до тієї Олі пішла. Думала присоромити, як мама вплинути на неї. дати зрозуміти, що їй у нашій родині не раді, але все намарне. Після того вони зі мною узагалі спілкуватись перестали.
Минуло п’ять років відтоді і сина мого нещодавно не стало. Оля зателефонувала мені, сухо повідомила, що сталось, сказала де і коли можна буде попрощатись з сином і все – вимкнула зв’язок. Як відспівували мого Іллю, я намагалась із нею побалакати, але намарне. Онучат своїх трьох я теж не змогла побачити. Підійшла до свахи, думала, що хоч вона, як старша, розумніша, піде на контакт. Таке сталось, не до колишніх образ, але вона теж досить таки жорстко від мене відмежувалась.
Минуло два місяці, а про мене ніхто не згадує. Я ж сама, як палець на світі лишилась, а Оля не хоче цього розуміти. Я не бачу своїх онучат, не можу із ними поговорити, я навіть, як х звати не знаю. а це ж діти мого єдиного сина.
Ну чому вони так зі мною? Я вже триста разів вибачалась, скільки років минуло, таке сталось…
Я ж, навіть, не знаю де вони живуть. Де ті діти чи в садку, чи в школі вже, хоча ще ніби як зарано. так би хоч підійшла, познайомилась, обійняти змогла б. А тепер що?
Невже я так і залишусь одна до кінця життя? Чому вони так зі мною чинять?
12,06,2023
Головна картинка ілюстративна.
