Усе, що в мене залишилося від того літа — коробка із глянцевими знімками на верхній полиці шафи. Андрій завжди повторював, що камера бачить те, що люди намагаються сховати за посмішками. Він міг годинами ловити відблиски сонця на склі або чекати, поки промінь правильно впаде на кухонне підвіконня. Я часто сердилася, коли під час прогулянки він раптом зупинявся посеред вулиці, діставав свій важкий дзеркальний апарат і починав щось налаштовувати. Тоді це здавалося дивацтвом, а тепер я розумію, що він просто жив у іншому вимірі. Його більше немає в моєму житті, і тільки ці холодні папірці нагадують, що все це відбувалося зі мною насправді.
Того року ми планували поїздку в гори майже три місяці. Андрій марив Карпатами, купував якісь спеціальні об’єктиви й щовечора переглядав карти маршрутів. Ми мали виїхати в п’ятницю зранку, одразу після моєї роботи. Рюкзаки вже стояли в коридорі біля дверей, а в холодильнику чекали зібрані в дорогу контейнери з бутербродами та запеченим м’ясом.
У четвер увечері я відчула, що не можу підняти голови від подушки. Мене почало трусити, тіло стало важким, а в горлі наче насипали гарячого піску. Я сиділа на кухні, загорнувшись у вовняний плед, і безглуздо дивилася на чашку з гарячим чаєм.
— Андрію, я, мабуть, нікуди не поїду, — сказала я, коли він увійшов до кухні з черговим чохлом для камери. — Мене розбирає якась застуда. Навіть сидіти важко.
Він зупинився в дверях і поклав чохол на стіл біля хлібниці.
— Як це не поїдеш? Ми ж усе спланували. Там зараз якраз ліс починає жовтіти. Може, вип’єш чаю й усе минеться до ранку?
— Не минеться, — я похитала головою, відчуваючи, як від кожного руху починає боліти в скронях. — Мені справді зле. Замість гірських краєвидів доведеться зранку йти в нашу поліклініку.
Андрій сів на стілець навпроти мене.
— Сама ти не підеш. Давай я залишися, посиджу з тобою. Зваримо бульйон. А гори почекають.
— Ні, не почекають, — мені стало прикро, що через мою слабкість зіпсується його довгоочікувана відпустка. — Ви ж домовлялися з Христиною та її цим… як його… Віктором. Вони заїдуть за нами через вісім годин. Їдь сам. Тобі треба відпочити від офісу.
Андрій довго мовчав, дивлячись на підвіконня, де лежали його світлофільтри. Він не хотів їхати сам, я це бачила. Але бажання зробити ті знімки, про які він говорив останні пів року, виявилося сильнішим. Одинадцята вечора — це був той час, коли ще можна було все скасувати, але я сама наполягла. Я сама зателефонувала Христині й сказала, що залишаюся вдома.
Подруга відповіла на дзвінок майже одразу, на задньому плані в неї працював телевізор.
— Ой, тю, ну ти даєш! — голосно сказала вона в трубку. — Ну нічого, ми за Андрієм приглянемо. У нас у машині якраз одне місце вільне, Віктор речі в багажник складе. Не переживай, привеземо тобі карпатського чаю з трав.
Перед самим їхнім виїздом, коли Андрій уже стояв у куртці в коридорі й тримав у руках сумку з апаратурою, я вийшла провести його до дверей. Мене все ще лихоманило. Христина чекала його внизу в машині, кілька разів коротко бібікнула з двору.
— Пильнуй там за моїм чоловіком, — пожартувала я, дивлячись на Андрія через силу. — Дивись, щоб якась місцева дівчина в горах оком на нього не накинула, поки він там свої пейзажі ловитиме.
Андрій лише хмикнув, поцілував мене в чоло — воно було гарячим — і вийшов, замкнувши двері на два оберти.
Я повернулася в ліжко. Якби я тоді знала, що цей мій жарт був абсолютно зайвим. Христина накинула оком на Андрія ще три роки тому, на нашому ж весіллі. Вона тоді забагато розмовляла, постійно крутилася біля нашого столу й намагавалася запросити його на танець, поки я відходила поговорити з родичами. Тоді я списала все на загальні веселощі й довге свято. Христині хронічно не щастило з чоловіками. Ті, кого вона називала “нормальними”, зникали після третього побачення, не витримуючи її напору.
У неділю вранці я почувалася набагато краще. Температура спала, слабкість зникла, залишилося лише дивне відчуття легкості в тілі. Я сходила в магазин, купила свіжого хліба, молока й почала готувати обід, чекаючи на Андрія. Близько десятої ранку він зателефонував. Голос у нього був глухий, якийсь чужий.
— Яно, ми тут трохи затримуємося, — сказав він, і я почула, як на задньому плані шумить мотор машини. — Віктор хоче заїхати на якийсь сувенірний ринок біля траси. Буду ближче до обіду, десь о першій чи другій. Як ти почуваєшся?
— Мені вже добре, — відповіла я, притискаючи слухавку плечем до вуха, поки мила посуд. — Приїжджай скоріше. У мене є для тебе новина. Ти навіть не уявляєш яка.
Я не хотіла говорити цього по телефону. Наш сімейний лікар підтвердив те, про що ми потай мріяли останні два роки: у нас буде дитина. Поповнення в сім’ї, якого ми так довго чекали, нарешті мало статися. Я вже уявляла, як ми облаштуємо маленьку кімнату, де зараз стоїть старий комп’ютерний стіл, які виберемо шпалери.
Андрій приїхав о першій годині дня. Він забіг у квартиру буквально на п’ять хвилин — закинув рюкзак із брудними речами у ванну, переодягнувся в чисту сорочку й сказав, що його терміново викликають в офіс через якийсь збій у базі даних.
— Я швидко, Яно. До четвертої звільнюся й одразу назад. Тоді все розкажеш, добре? — він навіть не подивився мені в очі, швидко поцілував у щоку й вискочив за двері.
Я залишилася на кухні. Навіть не встигла витягнути з конверта папірець із результатом. Щойно за ним закрилися вхідні двері, як у коридорі знову пролунав дзвінок. Спершу короткий, потім довгий, безперервний. Я подумала, що Андрій щось забув — ключі чи гаманець.
На порозі стояла Христина. Вона була в тій самій куртці, в якій їхала в гори, але без сумки. Очі в неї блищали, а на губах грала якась дивна, неприємна посмішка. Вона пройшла в коридор без запрошення, навіть не знявши взуття, і пройшла до кімнати.
— Привіт, подруго, — виклично сказала вона, зупиняючись посеред кімнати. — Ну як твоє здоров’я? Обійшлося без лікарні?
— Привіт. Так, усе гаразд. А ти чого так раптово? Андрій тільки-но на роботу поїхав.
Христина нічого не відповіла. Вона відкрила свою сумочку, витягла звідти невеликий паперовий конверт і просто кинула його на наш скляний журнальний столик. З конверта випало кілька свіжих, ще теплих після швидкого друку фотографій.
Я підійшла й узяла їх у руки. На першому знімку було видно крильце нашого карпатського будиночка вранці. Христина сиділа на колінах в Андрія, обійнявши його за шию, і обоє вони сміялися.
— А дещо просто не потрапило до об’єктива, — Христина лукаво підморгнула мені й сіла на диван, закинувши ногу на ногу.
У мене всередині все просто заніміло. Я дивилася на ці картки й не могла повірити, що це той самий Андрій, який ще три дні тому обіймав мене тут, на цьому самому дивані.
— Андрій і ти?.. — голос у мене зник, залишився лише якийсь сиплий шепіт.
— Ну а що такого? Ти ж сама просила приглянути за чоловіком, — Христина голосно засміялася й виклично глянула на мене знизу вгору. — Ти просто занадто правильна, Яно. Думала, якщо в тебе все ідеально, то так буде завжди? Він з тобою просто нудьгує. А в горах… ну, там зовсім інша атмосфера.
У мене раптово й сильно потемніло в очі. Звуки квартири — шум холодильника, цокання годинника — раптом стали дуже далекими, наче я опинилася під водою. Останнє, що я пам’ятаю — це перелякане обличчя Христини, яка раптом перестала сміятися й схопилася з дивана.
— Доню, прокидайся, чуєш мене? Прокидайся, будь ласка.
Коли я відкрила повіки, перше, що я побачила — це білу стелю й велику безтіньову лампу над головою. Поруч сиділа мама, у неї були червоні, заплакані очі, вона міцно тримала мене за ліву руку. Пахло дезінфекційними засобами. Поруч стояв чоловік у білому халаті, він перевіряв якісь папери в папці.
— Все гаразд, операція минула успішно, пацієнтка приходить до тями, — тихо сказав він мамі, не дивлячись на мене. — Організм молодий, упорається. Але ви маєте бути готові до того, що дітей вона більше мати ніколи не зможе. Наслідки занадто серйозні.
Я відвернулася до стіни. Мені не треба було нічого пояснювати. Я все зрозуміла без жодних слів. Нашого малого більше не було. Того поповнення, про яке я хотіла розказати Андрію ввечері, ніколи не відбудеться.
Наступного дня Андрій прийшов до палати. Він був блідий, невиспаний, у тій самій сорочці, в якій поїхав на роботу. Він намагався взяти мене за руку, щось пояснював, говорив, що це була випадковість, що Христина все підлаштувала, що він нічого не пам’ятає через ту карпатську вечерю. Його слова долітали до мене як крізь товсте скло. Мені було абсолютно байдуже до його виправдань.
— Через тебе не народилася наша донька, — сказала я, дивлячись у вікно, де на дереві гойдалося жовте листя. — Я точно знаю, що це була дівчинка. У мене більше немає чоловіка. І подруги в мене теж немає. Йди з моїх очей, Андрію. Просто йди геть.
Він ще щось говорив, але мама вивела його в коридор. Більше я його не бачила. Оформленням розлучення займався адвокат, якого знайшла моя мама. Я просто підписала кілька паперів, навіть не читаючи їх до кінця. Зі старої квартири я забрала лише свій одяг та кілька книг. Звільнилася з попереднього місця роботи в установі на площі, тому що в сусідньому відділі все ще працювала Христина. Я просто не могла ходити з нею одними коридорами й зустрічатися біля дзеркала в гардеробі.
Я влаштувалася в страхову компанію, яка займалася великими об’єктами. Офіс розташовувався в новому центрі, там ніхо не знав про моє минуле. Співробітники знали лише те, що я розлучена й живу сама з мамою. Я ні з ким не заводила дружніх стосунків, не залишалася на вечірні чаювання після роботи й ніколи не ходила на спільні святкування чи корпоративи. Приходила рівно о дев’ятій, виконувала свої обов’язки з договорами й рівно о шостій ішла геть.
Керівник компанії, Вадим Петрович, чоловік років сорока п’яти, високий, із легкою сивиною на скронях, звернув увагу на мою роботу вже за місяць. Він цінував те, що я ніколи не відволікалася на кавові перерви й не брала участі в офісних плітках.
Наприкінці листопада Вадим Петрович запланував поїздку до дитячого будинку на околиці міста. Наша компанія часто купувала туди речі: ковдри, зимове взуття, книги та солодощі. Цього разу везти допомогу випало мені разом із ним.
Коли я зайшла, діти якраз були в ігровій кімнаті. Десятки пар маленьких очей одразу повернулися до дверей. Мені здалося, що всі ці нові машинки, ляльки та великі коробки з цукерками цікавили їх набагато менше, ніж ми — двоє дорослих, які просто прийшли з вулиці.
Поки Вадим Петрович розмовляв із директором біля вікна, до мене несміливо підійшло маленьке біляве дівчатко. Вона не взяла іграшку. Вона просто підійшла, взяла мою долоню своїми маленькими пальчиками й обережно поклала її собі на голову.
У мене перехопило подих. Рука сама собою почала гладити її м’яке волосся.
— Настусю, йди-но сюди, подивіться, яку ляльку привезли, — підійшла вихователька в синьому халаті й обережно забрала дівчинку. — Ви, будь ласка, не показуйте їм занадто багато жалю чи любові. Це просто дає їм марну надію. Ви зараз поїдете у своїх справах, а вони залишаться тут. Нам потім важко їх заспокоювати.
Коли ми вийшли на подвір’я й сіли в машину Вадима Петровича, я не втрималася. Сльози самі потекли по щоках. Я дивилася на свої пальці й усе ще відчувала це дитяче тепло.
— З вами все гаразд, Яно? — Вадим Петрович не запускав двигун, просто дивився на мене збоку.
Я лише кивнула, витираючи щоки хустинкою.
— Я теж завжди дуже хвилююся, коли буваю тут, — тихо додав він і включив першу передачу.
Після тієї поїздки я почала часто приходити на вулицю, де розташовувався цей дитячий будинок. Після роботи я сідала на трамвай, їхала три зупинки й просто ходила вздовж залізного паркану. На мене ніхто не звертав уваги — звичайна перехожа, яких тут тисячі за день. Через шпарини в паркані я шукала очима Настусю, коли дітей виводили на прогулянку. Коли бачила її мені ставало трохи легше. Потім я йшла в невеликий сквер неподалік, сідала на лавку й просто дивилася на сухе листя під ногами.
В офісі про нашого шефа говорили різне. Наші дівчата з бухгалтерії за чаєм обговорювали, що Вадим Петрович розлучився кілька років тому, бо дружина знайшла когось іншого. Інші стверджували, що він сам не пропускає жодної спідниці, тому й живе один у великій квартирі біля парку. Були й такі, що пов’язували його сімейний стан із проблемами в бізнесі. Я ніколи не слухала цих розмов і відходила, як тільки починалися подібні обговорення.
Одного дня, коли я знову стояла біля паркану дитячого будинку й дивилася на майданчик, де діти бавилися в пісочниці, поруч почувся тихий звук автомобільних дверей. Я повернулася й побачила машину Вадима Петровича. Він вийшов із салону, тримаючи руки в кишенях пальта.
— Яно, у вас тут якісь справи в цьому районі? — запитав він спокійно, підходячи ближче. — Я вже втретє бачу вас тут після роботи. Наша контора зовсім в іншій стороні.
Я розгубилася. Обсмикнула куртку й зробила крок назад від паркану.
— Вадиме Петровичу… Ні, справ немає. Я просто… йшла мимо. Тут парк неподалік, вирішила пройтися.
Він подивився на мене так, що стало зрозуміло: у цю казку про випадкову прогулянку на іншому кінці міста він не повірив ні на секунду.
— Я не можу вам цього розповісти, вибачте, — додала я, відчуваючи, що знову починаю хвилюватися.
— А ви спробуйте, — Вадим Петрович посміхнувся кутиками губ. — А я потім розповім вам правду про ті плітки, які про мене ходять у нашому відділі кадрів. Думаю, це буде чесний обмін.
Ми сіли в його машину, тому що на вулиці почав накрапати дрібний дощ. І я вперше за кілька років розповіла все чужій людині. Про Андрія, про поїздку в Карпати, про Христину з її фотографіями й про те, що сталося в лікарні. Я сказала, що моїй доньці зараз було б уже сім років, і що Настуся з дитячого будинку чомусь нагадує мені про це кожного разу, коли я заплющую очі.
Вадим Петрович довго мовчав, дивлячись на двірники, які повільно рухалися по лобовому склу. Потім він глибоко зітхнув.
— З дружиною ми розійшлися без жодних скандалів, Яно, — тихо сказав він. — Ми й зараз нормально спілкуємося, іноді по роботі перетинаємося. Просто одного дня я дізнався, що ніколи не зможу мати дітей. Коли був малим, переніс одну важку підліткову інфекцію, яка все й вирішила. Батьки знали, але не хотіли мене засмучувати, сподівалися на диво. Але дива не трапилося. Дружина хотіла повноцінну сім’ю, тому ми й прийняли таке рішення. Тож усі ці розповіді в нашому офісі про мої пригоди — це просто фантазії людей, яким нудно жити.
Ця розмова змінила все. Ми більше не були просто начальником і підлеглою. Між нами з’явилася якась невидима нитка спільного болю, про який ніхто в компанії навіть не здогадувався.
Грудневий корпоратив став першим заходом, який я не проігнорувала. Я прийшла в простій темній сукні, побула там близько години й вирішила непомітно піти, поки всі обговорювали підсумки року біля великого столу. Коли я вийшла на вулицю, Вадим Петрович вже чекав біля своєї машини.
— Давайте я вас підвезу, Яно. Уже пізно, автобуси погано ходять, — запропонував він.
Ми їхали мовчки. В салоні було тепло. Коли машина зупинилася біля мого під’їзду, ми ще довго не могли розійтися. Ми обоє поводилися як підлітки, які вперше закохалися й бояться зробити перший крок чи сказати зайве слово. Минув ще майже місяць, поки Вадим наважився освідчитися мені. Все відбулося дуже просто, без ресторанів — у тій самій машині, під час чергової поїздки містом. Ще через пів року ми розписалися в центральному РАЦСі, без гостей і пишних суконь. Просто прийшли в середу зранку, поставили підписи й повернулися на роботу.
Я прокинулася рано-вранці від того, що сонце світило прямо в обличчя. Вадим уже не спав, він сидів на краю ліжка й дивився на мене.
— Яно, я тут подумав… — він узяв мою руку. — Може, нам варто удочерити Настусю? Ти ж постійно про неї думаєш. І я її полюбив ще тоді, в першу поїздку. Будемо виховувати разом.
Я нічого не могла сказати, лише міцно обійняла його за шию.
Того ж дня пообіді ми поїхали до дитячого будинку. Оформити всі папери виявилося непросто, але Вадим підключив знайомих юристів, і нам дозволили відвідувати дівчинку частіше. Коли ми зайшли на територію, діти якраз гралися на майданчику біля великої дерев’яної пісочниці.
— Настю, Настусю, — тихо покликала я, зупиняючись біля хвіртки.
Дівчинка повернулася, впізнала мене й раптом побігла назустріч, перечіплюючись через травинки.
— Мама! — видихнула вона, підбігаючи й притискаючись своєю головою до моїх колін.
Вадим присів поруч із нами на навпочіпки, протягнув свою велику долоню й обережно погладив її по світлому волоссю.
— І тато… Це твій тато, донечко, — сказала я, відчуваючи, як на серці нарешті стає спокійно й тепло.
