Марина йшла вулицею занурена в свої роздуми, не помічаючи ні ніжного травневого вечора, ні теплого сонця. У неї були свої турботи: їй не давали спокою проблеми на роботі в театрі, вона провалила черговий кастинг в серіал (обіцяли зателефонувати через тиждень, однак вже минув місяць, а їй так ніхто й не подзвонив ), та головне, що її син Юрій поводився так, що це викликало у неї занепокоєння.
Що поробиш! Підліток, 16 років, приходить пізно, розмовляти з матір’ю взагалі не хоче. Хоча вона сама в цьому винна. Стільки років жила з Юрком, а сама його ніби й не помічала, хотіла вийти заміж, зіграти важливу роль, їй було ніколи займатися вихованням сина, ось тепер він їй і мстить за недоотриману колись турботу.
Сьогодні Марина хотіла відвести душу та зустрітися у кафе з однокурсниками. Щоправда, на зустріч приїхала трохи зарано, вирішила пройтися по магазинах і з подивом на галасливій міській площі помітила стародавній храм. Він був маленьким, схованим за сучасні будинки, однак вигляд у споруди був дуже гарний. Золоті куполи виблискували на сонці і тішили око.
Марина зайшла всередину.
У храмі, мабуть, йшла вечірня служба, було похмуро та урочисто. Вона купила свічки і пішла їх розставляти.
Марина була не надто віруючою людиною, та нещодавно вона грала роль матері в постановці про війну, яка ось так молилася за свого сина і плакала біля ікон. Тоді жінка уявляла, що молиться за свого Юру, і чомусь їй ставало легше на душі.
Храм був дуже красиво розписаний, було видно, що тут працювала рука талановитого художника.
Служба закінчилася, і на амвон вийшов священик. Марина підійшла ближче. І раптом її душа стрепенулася. У постарілому і розповнілому священнослужителеві вона впізнала… його.
Зробила кілька кроків назад, опустила голову і швидко вийшла на вулицю.
Марина чула, що Дмитро, її колишній чоловік який, кинув її з животиком перед весіллям, став священиком, але не надавала цьому особливого значення. А ось він виявляється де. Напевно, зараз парафіяни цілуватимуть йому руку і називатимуть його «отцем Дмитром».
Марині стало неприємно. Вона була така схвильована, що вирішила трохи посидіти на одній з лавок, що були розставлені на площі біля церкви.
Присіла, зітхнула і раптом побачила, як до неї наближається жінка в довгій спідниці та хустці.
— Ти що тут робиш? — грізно спитала вона, — навіщо прийшла?
Губи Марини побіліли від гніву, але вона стрималася.
— Я прийшла до храму. Вибачте, не знала, що ви в ньому всім розпоряджаєтесь.
Літня співрозмовниця подивилася на Марину зухвало, але вже більш стримано.
— Більше не приходь, тепер тут служить Дмитро, вам не треба з ним бачитися!
— І що буде, якщо ми з ним побачимось? – з викликом кинула їй Марина. — Ольго Сергіївно, ви досі боїтеся, що я заберу у вас вашого улюбленого синочка!
— Не фантазуй, — суворо обізвалася її співрозмовниця, — він з тобою вже ніколи не буде, бо вже одружений. Його розумниця дружина, народила мені шістьох онуків.
— Вам, все вам, ви завжди думали тільки про себе, а я була вам незручною, тому мого сина, а вашого онука, ви бачити не бажаєте.
Ольга Сергіївна скривила губи.
— Ну, дорогенька, це ти сама винна, не треба було до весілля гуляти з моїм Дмитром. От і виховуй тепер свого сина сама.
— Та це щастя, що я тоді так і не вийшла за вашого синочка. Та й взагалі мені ніколи з вами розмовляти, мене чекають.
Марина встала і хотіла як найшвидше піти від неприємної їй людини і неприємної розмови.
Та співрозмовниця раптом заступила їй шлях.
— Почекай, — м’якше сказала вона, — якщо ми вже з тобою тут зустрілися, то я маю тобі зізнатися, що це я вмовила Дмитра відмовитися від вашого весілля. Нема на ньому провини. Та, розумієш, він у три роки дуже важко нездужав, і я дала обітницю Богові, що якщо оклигає, то стане священиком. Він ріс слухняним, ходив до церкви, молився, але замість семінарії пішов вчитися до художнього вузу, я вирішила поки почекати: ну що в цьому поганого, спочатку буде художником, це для церковного життя навіть корисно, але він зустрів тебе, хотів одружитися, а яка з тебе попадя? Адже ти тільки про сцену й думала. Ти була йому не пара, не пара. Повела б його в інший бік. А там лише гріх. Тому я його й відмовила від цього шлюбу. А він так сильно сумував потім. Але нічого. Вступив у духовну семінарію, зустрів Марійку – гарна дівчина. Ось тепер дітей виховує та Богові служить.
Марина глянула на Ольгу Сергіївну з осудом.
— Оце так, добряче ви своєму синові життя поламали. Він так малював, так хотів займатися творчістю.
— А він і зараз малює, он як гарно храм розписав. Любо глянути, а те що він не займається всілякими дурницями, то це правильно. Мирські спокуси від лукавого.
Марина зітхнула і зрозуміла, що їй потрібно якнайшвидше піти. Вона спішно повернула у бік найближчого магазину і вже за кілька хвилин була далеко.
Згадала, навіщо сюди приїхала, швидко зателефонувала однокурсникам, знайшла їх і провела весь вечір у спогадах та веселощах.
Повернулась додому пізно. Син сидів за комп’ютером, вона увійшла до його кімнати, спробувала поговорити.
Спроба виявилася невдалою. Спочатку розсердилася, а потім подивилася на високе (як у рідного батька) чоло сина, його тонкі руки і знову подумала, що сама у всьому винна. Адже скільки років приділяла увагу не йому, а кавалерам, яких у її помешканні побувало чимало. Добре, що останнього вигнала. Ні, тепер вона має допомогти синові стати на ноги. Тільки в жодному разі не можна змушувати його робити те, що хоче вона, нехай іде в житті своєю дорогою.
З цими думками Марина й заснула.
Lyudmyla Нrytsay.
Фото ілюстративне.
