Заздрість — це як маленький черв’як, який потихеньку підточує тебе зсередини. Ти можеш навіть не помічати, як вона оселяється у твоєму серці, але одного разу прокидаєшся і розумієш: вона вже керує твоїм настроєм, думками і життям. Так сталося зі мною. Але почну спочатку.
Новосілля в брата. Я сиджу за великим, щедро накритим столом, у їхній просторій вітальні з панорамними вікнами. Гості весело гомонять, дзвенять келихи, пахне вишуканими стравами, а я ловлю себе на тому, що дивлюся на все це і відчуваю, як у грудях повільно розгортається клубок важких думок. У мене ніколи не було таких вечірок. У мене немає такого дому. І, мабуть, ніколи не буде.
Мій брат, Олег, — людина, якій завжди щастить. Гарна дружина, двоє чудових дітей, власний бізнес, що приносить стабільний дохід. І навіть, здається, час, щоб жити на повну. Я ж… ну, як сказати… життя мене не балувало. Постійні труднощі, відмова собі у всьому, замкнене коло нестачі грошей і проблем, які просто змінюють одна одну. І ось я тут, у цьому розкішному домі, ніби гостя з іншої планети.
— Щось ти притихла, — перервав мої думки брат, підсівши поруч. — Все гаразд?
— Так, просто задумалася, — відповіла я, намагаючись посміхнутися. Але усмішка вийшла натягнутою.
— Ти ж знаєш, — продовжив Олег, — якщо потрібна допомога чи порада, ти тільки скажи. Ми ж сім’я.
— Знаю, — сказала я, опустивши очі. Але чомусь ці слова викликали лише роздратування. Мені не потрібна його допомога. Мені хочеться, щоб у мене теж усе було добре, але щоб я сама до цього дійшла. Без жалю, без подачок.
Додому я повернулася зовсім розбитою. Вечір, який мав бути приємним, лише підсилив моє відчуття невдачі. Сидячи на кухні з чашкою дешевого чаю, я розмірковувала над тим, чому в когось виходить, а в когось — ні. Чому одні живуть так, ніби всесвіт завжди на їхньому боці, а інші тягнуть усе життя, як непідйомний тягар.
І раптом я згадала слова, які колись сказала моя подруга Альона: “Життя — це завжди вибір. Іноді ми просто не помічаємо, як вибираємо бути заручниками обставин”. Тоді я посміялася з її “мудростей”, але тепер ці слова раптом застрягли у мене в голові. А що, як вона мала рацію? Що, як я сама обираю зосереджуватися на невдачах і порівнювати себе з іншими, замість того, щоб знайти щось своє?
Наступного дня я вирішила поговорити з Альоною. Вона завжди була людиною, яка вміє розкласти думки по поличках. Ми зустрілися в кав’ярні, і я, довго не затягуючи, виплеснула їй усе, що накопичилося: про брата, його успіх, мої невдачі і цю гірку заздрість, яка не дає мені спокою.
— Розумію, — сказала вона, уважно мене вислухавши. — Але ти ніколи не задумувалася, що заздрість — це не про них, а про тебе?
— Що ти маєш на увазі? — спитала я, розгубившись.
— Ну, дивись. Ти ж заздриш не самому брату чи його дому. Ти заздриш тому, що у тебе цього немає. І це нормально. Але заздрість може бути як отрута, а може — як ліки. Усе залежить від того, що ти з нею зробиш.
— Ліки? — повторила я, трохи недовірливо.
— Так, — посміхнулася Альона. — Вона може стати сигналом. Мотиватором. Ти дивишся на брата і думаєш: “Я теж так хочу”. Ну, то зроби щось для цього. Почни з малого. Постав собі за мету. Але не порівнюй себе з ним. Порівнюй себе сьогоднішню із собою вчорашньою.
Ці слова запали мені в душу. Я вирішила спробувати змінити свій підхід. Спершу це було важко.
Щоранку я змушувала себе замість думок “У мене нічого не виходить” казати: “Що я можу зробити, щоб стало хоч трохи краще?”
Я почала з простого. Виписала на папір усе, чого хочу досягти. Не глобальні мрії на кшталт “власний бізнес” чи “розкішний дім”, а дрібниці: краще харчуватися, прочитати нову книгу, трохи заощадити на щось приємне.
І що цікаво, ці маленькі кроки дали свої плоди. Через кілька місяців я зрозуміла, що почуваюся краще. Я більше не порівнювала себе з братом. Його успіх більше не здавався мені таким болісним, бо я побачила: моє життя теж може бути повним радості, якщо я буду до цього прагнути.
Одного разу я знову опинилася у брата в гостях. Вони влаштовували сімейну вечерю. Цього разу я відчувала себе набагато спокійніше. Поки ми сиділи за столом, Олег несподівано сказав:
— Ти, до речі, останнім часом якось змінилася. У кращий бік. Здаєшся впевненішою.
— Та ну? — здивувалася я. — Нічого такого.
— Ні, правда, — наполягав він. — Ми з Олею навіть обговорювали, що ти якось засяяла.
Ці слова мене розчулили. Я зрозуміла, що заздрість — це нормально. Але головне — не дозволити їй перетворитися на отруту. Бо заздрість може вказати шлях до того, чого ти насправді хочеш. І якщо знайти в собі сили діяти, а не тонути у власних переживаннях, вона може стати точкою змін.
Зараз я знаю, що моє життя — це не про порівняння з іншими. Воно про мене. І якщо я хочу щось змінити, то це лише мій вибір. Тепер я дивлюся на брата не з заздрістю, а з вдячністю. Він показав мені, що життя може бути іншим. І я вірю, що воно таким стане. Крок за кроком.
Але я також зрозуміла, наскільки близько була до того, щоб ця заздрість повністю зруйнувала наші стосунки. Мої гострі думки і гіркі почуття могли віддалити мене від брата назавжди, якби я дозволила їм переважити любов і вдячність. І тепер, дивлячись на це з боку, я відчуваю полегшення, що вчасно зупинилася і зробила вибір на користь збереження сімейного тепла.
