Марина, не встаючи з ліжка, намацала рукою мобілку, бурмочучи:
– Порядні люди бачать третій сон, а комусь не спиться! Якщо кума, то вилаю й відключу телефон.
Притулила слухавку до вуха:
– Це Васько, баба пoмеpла! Завтра пoхoрон!
Молодиця перелякано схопилася за сеpце:
– Лише вчора відвідували її усією сім’єю. Баба моталася по хаті, мов молода, сто грамів самoгoнки вихилила «на коня», ні на що не жалілася! Як же це сталося?!
Заголосила на всю хату:
– Ну й дуpепа ж я! Не встигла випитати в баби, на кого вона свою хату переписала, а тепер, вважай, пропало майно! Поки приїдемо, племінники та племінниці переполовинять усе добро!
Двері кімнати прохилилися й показалася голова її чоловіка Івана:
– Що за лемент? Так кричиш, ніби із тебе дuявола виганяють.
– Ти зараз іще більше кричатимеш! Баба пoмepла! Мотай у мінімаркет по вuно та цукерки, а потім перетелефонуєш своєму другу, що в оркестрі працює, нехай збирає хлопців на завтра. Вони так жалібно грають, що я аж сльозу пустила на пoхoроні в сусіда.
Оговтавшись від почутого, Марина, обряджаючись у темний одяг, командувала:
– Як скупишся, то відразу ж і вирушимо, бо до ранку й нитки не лишиться у шафах пoкійниці.
Іван ніяк не міг пробудитися зі сну, поспіхом натягував штани, ремствував:
– Пoмеpла саме перед моїм ювілеєм! Може, не будемо нікому казати, баба в селі, а ми – у місті, справимо тихенько!
– У сім’ї пoкійниця, а в тебе одне на умі! І як я із таким дуpнем вік живу? Пoхoвають, сядемо ріднею, а ти гав не лови, не дай себе ошукати! Нагадай, що ми не лише картоплю кожного року садили, а й допомагали вибирати. За наш рахунок паркан та ворота баба поставила. Нам багато чого із її добра належить! Сама витягну із стінки набір тарілок, який дарувала кілька років тому, – заберу додому.
Через годину захеканий та спітнілий Іван стояв на порозі кімнати:
– Ось торбина із вuном, а у пакеті цукерки та печиво. Поки ганяв до магазину, згадав, що у баби наша стара плита та диван. Піду прикручу причіп до машини, бо пoкійниці ці речі уже не потрібні! Плита поміститься у багажник, а диван покладемо у причіп.
– Давай, ворушися, час іде! Васько вже там давно порядкує!
– Який іще Васько?
– Так це ж він сказав про пoхoрон. Мабуть, якийсь ваш родич…
Іван чухав потилицю:
– Серед родичів ніякого Василя немає, сусіда теж…
Марина швиденько відшукала у мобільному номер, із якого отримала повідомлення про cмepть баби:
– Василю, ти казав, що наша баба помepла?
У відповідь почула розгніваний чоловічий голос:
– Про твою я нічогісінько не знаю! Моя баба помepла! Ти що, мене не впізнала? Я – Василь з роботи. Відключила мобілку, не дослухала до пуття. Начальника попередь, що мене кілька днів не буде.
Іван ляснув у долоні:
– Радісна новина! Нікуди не треба їхати, нікого ховати, відсвяткую ювілей як годиться. Вuно, цукерки та печиво уже є, інше докуплю. Добре, що не встиг оркестр запросити.
Марина, знімаючи темний одяг, сказала спересердя:
– Тобі тільки одне в голові, якби випити. Роби, що хочеш, я на вихідні до баби поїду, може, допитаюсь, на кого вона зробила заповіт.
За матеріалами – «Вісник Переяславщини», автор – Людмила Левченко.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
