Село, куди перебралася на постійне проживання Оксана, було напрочуд мальовничим. Озеро виблискувало на сонці, ліс шумів за пагорбом, а повітря здавалося особливо легким. Вона довго шукала місце, де могла б оселитися душею, і коли побачила цей куточок, одразу зрозуміла: це воно.
– Я, коли будинок купувала, не стільки на сам дім дивилася, скільки на місце, – пояснювала сусідам. – Хату можна і перебудувати, і підремонтувати. А ось озеро та ліс купити вже не вийде. Хочу більше часу проводити на природі, дихати чистим повітрям, щоб кожен день починався з вдячності.
Її щирість одразу сподобалася місцевим. Особливо зацікавилися нею двоє давніх друзів — Андрій та Микола. Обоє у зрілому віці, з досвідом і спокоєм, який приходить із роками. Андрій був корінним мешканцем, знав кожну стежку, кожну легенду. Микола — приїжджий, але давно вже свій: колись приїхав молодим агрономом, закохався в місцеву дівчину, і залишився назавжди.
Тепер вони жили самі. Діти навідували їх на свята, а будні ділили між собою — город, рибалка, вечори на ґанку. Колись дали одне одному слово: не сваритися, не змагатися, просто бути поруч.
Та з появою Оксани їхні дні набули нового кольору. Її хата на околиці ожила: ремонт, нові теплиці, альтанка, квіти. Вона не просто оселилася — вона вдихнула життя в простір навколо.
– Ну й жінка, – жартував Андрій. – Теплиць дві поставила. Чи не на нас городину садить зібралася?
– А може й на базар возитиме, – підхоплював Микола.
– Побачимо, як вийде, – усміхалася Оксана. – Одна теплиця – під помідори, друга – під огірки. А там ще подумаю. Може, й полуницю спробую.
Сусіди із цікавістю поглядали на її подвір’я. Бабусі казали, що в селі саме таких активних людей не вистачає — не просто господарів, а тих, хто створює затишок.
Вечорами Оксана запрошувала сусідів на чай до альтанки. Андрій та Микола стали частими гостями. Вони звикли, що їхні дні тепер не минають без розмов із нею — легких, щирих, теплих.
І саме тоді, непомітно для себе, кожен із них почав залицятися — тихо, обережно, потайки один від одного.
Андрій приносив яблука зі свого саду, ретельно вибираючи найкращі. Казав, що вони особливо солодкі, бо ростуть на старому дереві, яке ще його батько садив. І залишав їх на лавці біля альтанки, ніби випадково.
Микола ж якось приніс баночку меду — «від своїх бджіл, перший збір». А потім ще варення, а потім — невеличкий букет польових квітів, який сам зібрав дорогою. Він не говорив багато, але його очі світилися, коли Оксана дякувала.
Кожен думав, що інший просто ввічливий. Але серце підказувало інше.
– Вона усміхається, коли я приношу яблука, – думав Андрій. – Може, це знак?
– Вона довго тримала мій букет у воді, – міркував Микола. – Значить, не байдуже.
І хоча вони не говорили про це одне одному, кожен почав помічати дрібниці: як друг довше затримується біля Оксани, як приносить щось смачне, як допомагає з дровами.
Андрій одного разу навіть написав короткий вірш і залишив його на столі в альтанці, під чашкою. А Микола, дізнавшись, що Оксана любить троянди, посадив кущ біля її паркану — мовляв, «для краси».
Оксана ж поводилася природно. Вона бачила їхню увагу, але не грала на цьому. Вона була щирою з обома — і в цьому була її сила.
– Оце характер, – захоплювався Микола. – І скромна, і весела, і працьовита.
– Так, – зітхав Андрій. – Така людина робить життя світлішим.
Одного вечора, коли Оксана затрималась у місті, Андрій і Микола випадково зустрілися біля її воріт. Кожен тримав щось у руках — Андрій приніс гілку жасмину, Микола — баночку варення.
– Ти теж… – почав Андрій.
– Ага, – відповів Микола. – Виходить, ми обидва не байдужі.
Вони довго мовчали, сидячи на лавці. Потім Андрій сказав:
– Ми ж дали слово — не змагатися. Може, хай усе йде, як іде. Якщо їй хтось із нас до душі — вона сама скаже.
– Головне, щоб їй було добре, – погодився Микола. – А ми поруч. І не вороги.
На початку весни Оксана влаштувала гостину. Прийшли друзі, принесли подарунки — квіти, мед, варення. У хаті пахло свіжою випічкою, лунали жарти, а за вікном вже зеленіла трава.
А згодом приїхали її подруги та сестра Олена. Схожість між сестрами здивувала всіх — здавалося, що вони близнючки.
Та й характер у Олени був схожий: спокійна, доброзичлива, з тією ж внутрішньою теплотою.
– Оленка в мене молодша, – усміхалася Оксана. – Може, й вона тут залишиться, як я.
Друзі, повертаючись додому, довго обговорювали гостей. І знову зійшлися на тому, що життя в їхньому селі стало цікавішим, глибшим, теплішим.
А нічого більше й не треба — трохи тепла, трохи доброти, щирих людей поруч. І тоді навіть тиша під місячним сяйвом здається святковою.
