Я рано овдовіла. Залишилися удвох з однорічною дочкою і допомоги я могла чекати тільки від своїх батьків, але вони жили далеко і допомогти могли не завжди. Від чоловіка залишилася квартира, яка стала для нас порятунком, тому що знімати житло на одну мою зарплату було просто неможливо.
Працювати доводилося майже цілодобово. Поки не віддала малу в садок, з дочкою сиділа бабуся-сусідка, а потім приїхала моя мама і забрала дочку до себе, щоб я могла нормально влаштуватися на роботу, накопичити грошей і потім вже забрати дочку. Тільки завдяки цьому ми не простягнули ноги.
Я чіплялася за будь-яку можливість підробити. Часу на себе і особисте життя не залишалося, потрібно було крутитися. Потім школа, університет – все це вимагало чималих грошей. Легше стало, коли дочка влаштувалася на роботу.
Перший час я навіть розгубилася, не було більше необхідності горбатитися на кількох роботах. Дочка сама працювала і забезпечувала себе, а мені багато не треба. На той час я вже поставила на своєму житті хрест. Можна сказати, що не жила, а доживала.
– Мам, ну ти що таке говориш? Ти що в цьому житті бачила? Нічого! Ось і живи для себе, у тебе ж тільки життя починається, – переконувала мене дочка, але мені нічого не хотілося.
Я звикла, що завжди повинна кудись бігти, поспішати і щось робити. А тепер все, стоп. Дочці нав’язуватися не хотіла, у неї своє життя, я розумію. Моя допомога тоді їй тільки заважала. А я приходила після роботи в порожню квартиру і вовком вити хотілося. Так було самотньо і незвично. Батьків моїх на той час теж в живих вже не було.
Дочка мене, звичайно, відвідувала, але не могла кожен день приїжджати. Я не наполягала. Вважала, що своє життя я вже прожила, а псувати життя дитини не маю права. Вона молода, у неї все попереду, вона буде щаслива, а не як я. Відчувала себе я тоді не найкращим чином.
На щастя, довго мені в такому стані бути не дали. Дочка скоро вийшла заміж і оголосила про те, що чекає дитинку. Це мене підняло, дало жаги до життя. Закрутилася, тому що тепер я жила в передчутті появи внучки. З’явився новий сенс, я знову відчувала, що потрібна їм.
Коли онука з’явилась, я майже весь вільний час проводила у неї. Зятя вдома майже не було, він дуже багато працював, зате у сім’ї було все, що було потрібно. Мені ж було радісно, що я знову потрібна, знову при ділі.
Приблизно через вісім місяців дочка вже оговталася і запропонувала мені вийти в декрет і сидіти з онукою, а вона вийде на роботу, щоб допомагати чоловікові забезпечувати сім’ю. Я була тільки за. Діти пообіцяли, що будуть мені платити, хоча я і відмовлявся, але вони наполягли. В результаті, всі залишилися задоволені – дочка робила кар’єру, а я поралася з онукою і вела господарство у молодих.
Коли маленька пішла в садок, я забирала її з саду, приводила додому. До приїзду дітей з роботи встигала приготувати вечерю, а потім їхала до себе. Мене все влаштовувало, хоча часом було важкувато, але я відчувала, що живу і дихаю на повну.
Того року внучка пішла у нас в перший клас. Близько квартири дітей шкіл ще не було, новий мікрорайон, зате була близько нас, туди ще дочка свого часу ходила. Було вирішено, що віддадуть дитину туди. Я до того моменту вже вийшла на пенсію, пішла з роботи, залишивши собі тільки підробіток, тому внучка після школи була на мені.
Я її забирала, годувала обідом, робили з нею уроки, а потім йшли гуляти або я вела її на гурток, де потім чекала її з занять і ми йшли додому або в парк. Саме під час цього очікування я і познайомилася з Миколою. Він теж внучку водив на гурток.
Ми бачилися кілька разів, ввічливо віталися, але в черзі нудно, а до телефонів ми обидва не привчені, не за віком воно нам. Щось розговорилися, він виявився приємним співрозмовником. Спочатку просто розмовляли, поки чекали дітей, потім кілька разів разом з онуками після занять ходили в парк.
Я не надавала особливого значення всім цим прогулянкам і розмовам. Мені в голову не приходило, що Микола бачить в мені жінку, тому що я її в собі не бачила вже дуже давно. Тому коли він попросив у мене номер телефону, а ввечері подзвонили і покликав прогулятися удвох, без дітей, я розгубилася. Але погодилася, мені було приємно його суспільство.
Сам Микола теж давно овдовів, у нього теж дочка, яку він виховував за допомогою своєї мами, тому що з відносинами у нього не складалося. Тепер також весь час приділяє внучці. Зустрілися дві самотності, так би мовити.
Ми стали багато часу проводити разом. Він запрошував мене в театр, де я не була зі шкільних часів дочки, ходили в ресторани, кіно. Світ відкрився мені з якогось незнайомого боку. Я стала згадувати, що я взагалі-то жінка. І за нинішніми мірками ще навіть не стара.
Раніше діти часто залишали у мене внучку на вихідних, коли їхали кудись з друзями відпочивати. Я була тільки за, але зараз на вихідні у мене були свої плани, ми з Миколою збиралися з’їздити на базу відпочинку. Тому коли дочка в п’ятницю заявила, що в суботу дитина на мені, я відмовилася. Перший раз в житті я відмовилася.
Якби вона попередила заздалегідь, звичайно б я посунула плани. Але ось так різко змінювати плани було вже незручно. Про це я сказала дочці, на що отримала здивований погляд. Я пояснила, що у мене вже своя поїздка запланована і попросила надалі мене заздалегідь повідомляти про свої плани. Дочка мені тоді нічого не відповіла.
Ми добре провели час з Миколою, в понеділок я як завжди зустріла внучку зі школи, позаймалася, погодувала, а ввечері відвела додому, все як завжди. Тиждень все було добре, поки в п’ятницю дочка знову мене не приголомшила проханням забрати внучку на вихідні. Мені знову довелося відмовитися.
– Ми ж домовлялися, що ти будеш попереджати мене заздалегідь. Я не можу, вже є плани на вихідні.
– Та знаю я, які у тебе плани! Знову десь з незнайомцем гулятимеш.
Такий тон мене обурив, в кінці кінців це моя особиста справа, я не прошу багато, просто попереджати заздалегідь про плани, в яких я беру участь.
– А я що можу зробити, якщо нас тільки сьогодні покликали? Відмовлятися зі словами: «Вибачте, у мене на старості років мама на побачення бігає»?
Мене зачепили її слова і я зажадала, щоб вона вибачилася. Але дочка наполягала на тому, що раніше я була бабуся як бабуся, а тепер геть забула про свої прямі обов’язки.
– Все життя одна прожила, бідкалася мені, що тобі тільки доживати залишилося, а тепер що змінилось? Ой, я тебе прошу, ти ще заміж зберися!
– Може і зберуся, не тебе мені питати. Пораділа б за мене!
– Чому мені радіти? Велике щастя – мама про дитину і родину забула! От прямо скачу від радощів і почуттів приємних.
Я пішла, грюкнувши двері. Сльози самі котилися по щоках. Це я-то забула про внучку? Так вона на моїх руках виросла!
Все життя я поклала на те, щоб їй було добре, щоб внучці було добре. Я ж не відмовляюся і далі допомагати, просто прошу попереджати заздалегідь і дати мені трохи свободи. Невже я так прошу? Невже і справді у шістдесят щастя не можливе?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
