Ну ось нарешті і заповітна адреса. Маринка ще трошки посиділа в авто. Ноги тремтіли і не слухали. Глибокий вдих. Таки знайшла у собі сили і увійшла у просторий двір. На зустріч мило посміхаючись вийшов він. У Маринки усе похололо в середині. Від одного погляду на це обличчя врапт із пам’яті спливли забуті і поховані до цього часу картинки. Залишилось молити тільки про одне: аби ось цей чоловік, її тато, не впізнав у дорослій жінці своєї дитини.
Огледів її недвозначно з ніг і до голови. Посміхнувся хижо:
— Що така краля у наших краях забула?
Маринка слова мовити не могла. Стояла і кліпала очима мов школярка.
— Я… Я загубилась. Вибачте. Це вулиця Гагаріна 10?
Чоловік розсміявся від душі. Щось почав пояснювати і махати руками поїдаючи її поглядом. Маринка все ще вибачаючись позадкувала до хвіртки. У скронях стукотіло: «Боже збережи! Тільки б не впізнав. Тільки б не впізнав!».
Аж ось із хати вийшла дівчинка років семи з велетенськими сумними очима.
— Тату, – покликала дивлячись у землю, – тату я все зробила, як ви і наказали. Тепер можна їсти, тату?
Маринка скориставшись паузою вискочила з двору і мерщій у авто. У слід неслось татове:
— Диви, красуне. Може станеш матір’ю моїй донці? Я вдівець так, що чекаю у будь-який час. Приїзди.
Їхала додому і ридала. Хотіла зателефонувати матері вибачитись, але навіть номеру набрати не змогла – руки тряслись від пережитого. Соромно було нестерпно. За все своє життя, соромно.
Десь років у п’ятнадцять вона почала розпитувати маму про батька. Та завше переводила розмову на щось інше. Тікала від прямих відповідей. Навіть фамілію і ім’я його не називала. Маринка злилась на неньку за це. А може її тато якийсь підприємець, або олігарх і знайшовши його вона нарешті вирине з цих непроглядних злиднів.
Уява малювала дівчині райдужні картинки, а мамине мовчання доводило до крайнощів. Жодного слова від неї про тата. А більше і спитати немає в кого: як переїхали сюди одинадцять років тому, так ніхто і не знає звідки і хто вони.
Вона з рейок злетіла десь у сімнадцять. Терпіти не могла бідну неньку, соромилась її роботи прибиральниці і особливо отого розваленого гуртожитку у якому доводилось жити. Втекла від мами. Поміняла з сотню адрес, чоловіків, доки нарешті не зустріла Тараса. З ним зупинилась і осіла. Уже двадцять років разом. Мають двох дітей, свою невеличку точку на ринку. Не багатії, але шматок хліба завжди з маслом і ікрою.
З мамою і досі відносини напружені. Не могла їй Маринка отієї таємниці довжиною в життя пробачити. А сьогодні нарешті усе зрозуміла. Побачивши того, хто був її татком, згадала те, про що і не здогадувалась. Господи! Їй тоді три чи чотири було, а ніби заново оте усе пережила.
Ніч вони з мамою тікають. Скрізь сніг, а позаду він. Мама затуляє її собою…
— Мамочко, мамочко, прости, – кинулась на коліна біля неньки, – Мамо я його знайшла і все згадала. Лиш обличчя його побачила і пам’ять все оживила. Прости, мамо. Ти усе життя мене захищала, а я…
Вони довго плакали удвох обійнявшись. Мама уперше в житті сповідалась своїй уже дорослій донці. Як тікала від нього. Як заїхала на інший кінець країни і змінила прізвище і навіть у професію не поверталась бо ж переймалась, що знайде їх і тут.
— Мамо! А в нього донька є маленька. Така, як моя донечка. Він удівець.
Галина Олександрівна сполотніла. Бідне дитя. Як допомогти? Чим зарадити? Тут сама і досі у холодному поту прокидаєшся і зв’язуватись з ним знову не хочеться і так ледь звільнилась. Але ж там дитина. Геть одна і треба її рятувати. А як?
Автор Анна К.
Передрук без згоди автора – заборонено
