fbpx

Ну от, приїхали! Знайшли крайню і винну – баба. І що ж я такого там сказала окрім святої правди? Невістка образилась, онука хлипає, а син вовком дивиться. А все, через отой малюнок незграбний, приїхали!

Ну от, приїхали! Знайшли крайню і винну – баба. І що ж я такого там сказала окрім святої правди? Невістка образилась, онука хлипає, а син вовком дивиться. А все, через отой малюнок незграбний.

Я така людина, що за правду і справедливість. Хай гірка, хай не приємна, але правда, а не оте солодке нудке замилювання очей. що люди зовуть люб’язністю.

Я з такими принципами і переконаннями усе життя прожила і сина виростила. Так, друзів не маю і ніколи не мала, але вже ж у сі певні, що Антонівна позаочі не осудить і в очі неправду не скаже.

Через це і чоловік від мене пішов. Бачте, йому не подобалось те, що я відмовлялась співати пану дефирамби, а прямо в очі казала, що він мало заробляє і що руки у нього хоч і із золота, проте обидві ліві.

— Тобі усе не так і не те. Ти хоч собою задоволена? Правда? А кому треба твоя правда? Сиди із нею, тішся, але сама. Я йду. – так він мені сказав, коли прощались.

Добре, хоч сина я виховала так, як потрібно. Ніколи не впадала перед ним, не опускалась до сюсюкання. Як не так, то я в очі казала, що не так. Не дозволяла йому бути гіршим від однокласників і друзів. Він завжди був на висоті.

Вважаю, що його нинішня посада, то тільки моя заслуга. Він комерційний директор у фірмі великій і крім того, свій бізнес ще розвиває. Хіба ж то не моя заслуга?

Але до суті. Приїхав він із жінкою і онучкою до мене на ювілей. Гостей майже не було, але зібралась рідня, всі хто зміг прийти. Сидимо ми за столом, аж тут онука підбігає і голосно так каже що в неї для мене сюрприз є.

Ну звісно я зраділа, закрила очі а вони мені всунули в руку якусь картину загорнуту гарно. Стала я папір подарунковий знімати, атам ну казна-що. У гарній рамці вставлений дитячий малюнок. Щось таке… ну звіддаля на людину й схоже, але в короні із квіткою і тому, що повинне бути рукою:

— Це тобі від мене, бабусю, – каже онука. – мій подарунок. Це – ти.

Я поглянула на те все, поклала і кажу онуці, що отой малюнок, ані сюрпризом, ані подарунком вважати не можна, адже він дуже невдалий і я там точно не я.

— Перш ніж щось таке малювати люди роками вчаться. А те що ти свою каляку в рамку поставила не робить тебе художником.

Ой, тут таке почалось. Мала в сльози, невістка фиркнула, прям при гостях сказала, що я могла б бути і поблажливішою до п’ятирічної онуки. Син і той вовком дивиться: “Мамо, вона так старалась для тебе, три дні малювала. Їй всього чотири. Ти чого?”.

Поїхали вони зі свята навіть не попрощавшись. Невістка сказала що узагалі більше до нас не приїде, адже я не вмію себе поводити по-людськи.

А мені от цікаво. я що, мовчати повинна була? Якщо батьки онуці правду не кажуть, то що й я повинна була їй в очі посміхатись і тішитись незрозуміло чому?

Ну от скажіть, відколи дитячий малюнок, чи що ото таке було, стало подарунком на ювілей, та ще й сюрпризом? Треба одразу дитину вчити правильному. Хіба ж ні?

02,12,2023

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page