Я стояла перед під’їздом, відчуваючи, як тонкі ручки пакетів буквально врізаються в пальці. Дев’ятий поверх. У нашому будинку нарешті почали міняти ліфти, але для мене це означало лише одне: щоденний марафон сходами. В одній руці продукти, в іншій — якісь дрібниці для дому, а в думках — лише те, як швидше дійти до дверей.
— Мамо, я вже біля під’їзду! — гукнула я в трубку. — Софійка не плаче? Добре, скоро буду.
Мама тепер майже не виходила з квартири. Постійно скаржилася на тиск, тож усі побутові справи лягли на мене.
Піднімаючись на третій поверх, я відчула, як збивається дихання. Кожна сходинка давалася важко, а в голові, як на зло, крутилися спогади про мій шлюб з Анатолієм.
Ми познайомилися в архіві. Я тоді тільки починала працювати, а він прийшов копіювати якісь технічні папери. Високий, на тринадцять років старший, він здавався мені таким досвідченим і надійним. Подруги в залі жартували, мовляв, «яку це рідкісну книгу він у тебе знайшов?». Я тоді ображалася, вірила, що це кохання. А вони мали рацію — книжки його цікавили найменше.
Коли я вперше привела його знайомити з мамою, вона підготувалася серйозно: напекла пиріжків, приготувала вечерю, навіть дістала білу скатертину. Анатолій зайшов у квартиру, окинув кімнати швидким поглядом і розвалився в кріслі.
— А що, непогано живете, — сказав він замість привітання. — Квартира простора.
Мама тоді лише мовчки зітхнула. Вона відразу побачила те, чого не хотіла помічати я: два його попередні шлюби, відсутність постійної роботи, його зверхній тон. Потім було поповнення в сім’ї — з’явилася Софійка. Але замість підтримки я отримала ще більше проблем. Анатолій перебивався випадковими підробітками, ми часто жили на мамину пенсію, поки я була в декреті.
Толя ж вимагав уваги і поваги, не хотів їсти картоплю з квашеною капустою, хотів м’яса і відпочити з пінним перед телевізором.
Я думала, що він зміниться після появи доньки, але ні, його поведінка нічим не різнилася з відношенням до нас з мамою. І тоді в мені щось перемкнуло. Того ж дня я вказала йому на двері.
На п’ятому поверсі я знову зупинилася. Руки дрижали.
— Давайте допоможу, — раптом почула я низький голос збоку.
З темряви сходового майданчика вийшов чоловік у робочій формі. Він просто взяв мої пакети, не чекаючи згоди. Я так розгубилася, що навіть не подякувала відразу. Бачила лише його широку спину, поки він швидко піднімався вгору.
Біля моїх дверей він зупинився і обернувся. Обличчя в нього було спокійне, з легкою посмішкою.
— Дякую, — нарешті витиснула я. — Ви тут працюєте?
— Роман. Ми ліфт робимо, — відповів він. — Живемо тут же, нагорі в комірчині, щоб на житло не витрачатися.
Ввечері мама, ніби щось відчувши, запитала:
— Іро, а ти бачила хлопців, що нагорі базуються? Кажуть, вони здалеку приїхали, працюють допізна. Може, пригостиш їх чимось? Я он супу наварила.
Я набрала в банку гарячого супу, взяла хліба і піднялася на поверх вище. Роман сидів на розкладачці, збоку стояв ящик накритий газетою і ще одна розкладачка.
— О, сусідка, — здивувався він. — Заходьте.
— Ось, мама передала. Ви ж тут без нормальної їжі, мабуть.
— Дякую. Сідайте, якщо маєте час. У нас тут, звісно, не апартаменти, але чай знайдеться.
Ми розговорилися. Роман виявився простим, але дуже розсудливим. Розповідав про свою роботу, про те, як хоче заробити на власний трактор. Поступово він став заходити до нас частіше. То кран полагодить, то полицю приб’є. Мама його полюбила відразу — за тиху вдачу і золоті руки. А Софійка взагалі не відходила від нього, розпитувала про великі машини.
Якось Роман запропонував:
— Поїхали до мене в село на вихідні. Познайомлю з мамою. Там зараз добре, природа.
Село Романа виявилося зовсім маленьким — десь два десятки хат. Але там була така тиша, якої я не чула ніколи в місті. Мати Романа зустріла нас дуже тепло, відразу почала називати мене донечкою. Ми сіли обідати на веранді.
Жодного шуму, тільки вітер у деревах.
— Романе, — сказала я, коли ми гуляли біля старого ставка. — Тут так гарно, але ж роботи зовсім немає.
— Я планую повернутися сюди, — серйозно відповів він. — Куплю техніку, буду землю обробляти. А ти… Не знаю, хіба навчишся на тракторі їздити.
Я подивилася на нього і засміялася. Як треба, то треба.
— Знаєш, — посміхнулася я, — а це ідея.
Ми повернулися до хати. Мама з Катериною Петрівною вже щось жваво обговорювали на кухні. Софійка ганяла по двору з місцевим цуценям.
— Іро, — покликала мама. — Ти дивись, який тут город. Можна стільки всього посадити.
— Мамо, ти вже про город думаєш?
— А чого б і ні? Повітря чисте, дитині корисно.
Вечеряли ми довго. Роман розповідав про технічні характеристики трактора, який хоче купити, а Катерина Петрівна підкладала мені в тарілку домашній сир.
— Їж, дитино, тобі сили потрібні, — примовляла вона.
Я сиділа і слухала їхні побутові розмови про ремонт даху, про те, де краще купувати насіння, про плани на наступну весну. Не було довгих монологів про долю чи пошуків прихованого сенсу. Був просто теплий вечір, надійний чоловік поруч і відчуття, що ми все зробимо правильно.
Вранці ми збиралися в дорогу. Роман вантажив у багажник мішки з овочами, які наполегливо давала його мати.
— Наступного тижня приїду, — сказав він своїй мамі.
— Приїжджайте всі разом! — гукала вона нам услід.
В машині Софійка швидко заснула, притулившись до мами. Роман вів машину впевнено, і я тепер я знала, куди веде наш шлях.
