Ну, що тут скажеш? Життя таке життя. Хто б міг подумати, що колись я буду сидіти тут, в цьому старому кріслі, і дивлячись на онучат, які бавляться так весело із дідом, з гіркотою у душі згадувати все те через що нам довелось пройти у зв’язку із їхньою, появою.
Коли зять почав городити нам про те, що він один тут немає ні спокою ні спочинку, а я така вся з себе, хотілося просто встати і піти. Куди завгодно, аби подалі від тієї людини.
Але куди я піду з двома маленькими дітьми на руках? Та ще й Оксана, донька моя саме у стаціонарі була. Яким би не був той Василь, а він був батьком трьох моїх онуків.
Добре пам’ятаю, як він забирав у мене речі Оксанки. Мовляв, тій не потрібно вже, а от мамі його більше знадобиляться. А сам навіть пальцем не поворухне, щоб допомогти. Такий весь з себе пан, який стоїть за своє.
Я вийшла з того дому, ніби з клітки. І хоч речі доньки і онуків всі залишила там, навіть дитячих не брала, мені було все одно. Головне – подалі від нього.
А як ми колись любили один одного отой Василь і моя донечка – Оксанка! Здавалося, ніщо не зможе їх розлучити. Хай і старший він був від моєї дитини, та того і не помітно було зовсім.
Ми ж дитину свою ростили у любові. Пізня вона у нас, єдина. Вже хто беріг так своїх діток, як ми нашу Оксаночку. Пішла навчатись і там зустріла вже свого Василя.
Ох і упадав він за нею. Професор, значно старший, а поводився мов хлопчисько. В інституті перешіптувались у них за спиною, сміялись, але ніхто не міг заперечити – кохання.
Але життя непередбачуване. Воно не рідко нас перевіряє. І, на жаль, не завжди ми виходимо з цих випробувань переможцями. Не встояло й те кохання.
Ніби все добре було – донька з’явилась у молодих, потім, знову радість, та ще й подвійна: наша Оксаночка двійню чекає. Ми на сьомому небі були не підозрюючи, що то лиш початок наших випробувань.
Коли Оксанка занедужала, я думала, що то кінець світу. Дитина молода, все життя попереду, а тут таке. А мій зять, замість того, щоб підтримати, ще й нарікає.
Бачте, він не готовий до такого життя. Мовляв у нього мама старенька на руках, а троє дітей ще й дружина, то для нього надто. Сказав зрештою, що ми повинні “своїх” забрати, бо ніхто йому не треба і він один не впорається.
Речі я спокійно забрати так і не змогла, бо ж зять, хай йому буде все добре, ходив назирці і раз по раз забирав у мене з рук:
— Оксана і не встає. а ви її пальто берете. У них із мамою моєю один розмір, лишіть. А чоботи нащо? А ось цей светр мамі на роботу. нащо ви берете костюм спортивний, куди вона одягне, не встає.
Зрештою, я кинула все і вийшла з того дому у єдиній надії що більш ніколи туди не повернусь. Звісно, шкода було, що дитячих речей не узяла, довелось купувати малим усе з нуля, але вже як було.
Тепер сиджу, онуків доглядаю, а в голові одна думка: як ми могли так помилитися у людині? Як він може спати спокійно не знаючи, як його малі діти день провели, що їли, на чому сплять?
Невже можна так щиро радіти появі малих, чекати їх із нетерпінням, але як тільки з’явились труднощі – вмити руки і сказати: “А що я можу один? У мене ж ще мама?”
А кохання? Про нього теж так просто забути перед лицем випробувань. рік минув, а доня вже й підводиться, сіла самостійно нещодавно.
Вірю. що все у нас буде добре. А Василь? Як думаєте, він хоч колись розкається? Зрозуміє. як гне гідно вчинив?
Головна картинка ілюстративна.
