Я сиділа в кафе, нервово крутячи в руках серветку. Напроти мене була Софія, друга дружина мого батька. Її обличчя виглядало втомленим, очі були тьмяними, ніби життя з них вицвіло за останні місяці.
Ми не бачилися майже рік, і я не знала, чого чекати від цієї розмови. Вона зателефонувала мені два дні тому, наполягаючи на зустрічі.
Її голос у слухавці звучав напружено, але без ворожості. “Олено, нам треба поговорити. Це важливо,” — сказала вона, і я відчула, як у животі стискається клубок тривоги.
Спадщина. Квартира. Гроші. Ці слова гуділи в моїй голові, як рій бджіл. Мама вже встигла мене “підготувати”:
— Вона хоче тебе обдурити, Олено. Не ведися на її солодкі слова!
Але я сиділа тут, у цьому кафе, і відчувала, що все буде не так, як я уявляла.
— Олено, я знаю, ми ніколи не були близькими, — почала Софія, обережно підбираючи слова. Її голос був тихим, але в ньому відчувалася щирість. — Твій батько дуже тебе любив. І він хотів, щоб ця квартира дісталася тобі.
Я застигла. Це було останнє, що я очікувала почути. Квартира? Мені? Я знала, що тато з Софією купили нову квартиру п’ять років тому, продавши його стару, де ми колись жили втрьох — я, мама і тато. Але я ніколи не думала, що ця квартира може стосуватися мене.
— Софія, не розумію. Ти ж там живеш. Це ваш дім, — пробелькотіла я, відчуваючи, як перед очима все пливе.
Вона зітхнула, відвела погляд і стиснула чашку кави так, ніби це було її єдине спасіння.
— Ми з твоїм татом, у нас не було дітей. І я знаю, що ти для нього була всім. Він не встиг оформити заповіт, але я хочу виконати його волю. Я готова відмовитися від своєї частки на твою користь.
Я відчула, як у горлі застряг клубок. Це було занадто. Софія, яку я завжди вважала холодною і відстороненою, сиділа переді мною і пропонувала віддати мені спадщину вартістю в кілька мільйонів гривень. Я не знала, що сказати. У голові крутилися мамині слова: “Вона тебе обдурить!” Але в очах Софії я бачила лише щирість.
— Софія, я не впевнена. Тобто, це ж твій дім. Як я можу просто взяти його? — я намагалася зібратися з думками.
Вона ледь помітно всміхнулася, але в цій усмішці не було радості.
— Олено, це не мій дім. Це був наш із твоїм татом дім. А тепер, — вона замовкла, ніби боялася сказати зайве. — Я хочу, щоб ти знала: я не тримаю на тебе зла. І я не хочу, щоб між нами було якесь непорозуміння. Поїдемо до нотаріуса разом, гаразд?
Я кивнула, але в голові вирували думки. Чи можу я довіряти їй? Чи не ховається за її словами якийсь підступ? І чому вона так легко погоджується віддати мені все?
Коли я була дитиною, Софія з’явилася в моєму житті як тінь. Тато одружився з нею, коли мені було вісім. Вона не була злою мачухою з казок, але й не стала мені подругою.
Вона завжди трималася на відстані — ввічлива, але холодна. Я проводила у них вихідні, канікули, коли мама їздила у відрядження.
Тато часто був на роботі, тож ми з Софією залишалися вдвох. Вона готувала мені чай, питала про школу, але в її голосі завжди відчувалася якась напруга. Я думала, що вона просто не любить дітей. Або, можливо, не любила саме мене.
— Олено, ти зробила уроки? — питала вона, стоячи біля плити, коли я сиділа за столом із зошитом.
— Так, майже, — бурмотіла я, не дивлячись на неї.
— Якщо потрібна допомога, скажи, — додавала вона, але я знала, що не попрошу. Не тому, що не довіряла, а тому, що між нами завжди була якась стіна.
Мама, коли я розповідала їй про Софію, лише фиркала: “Вона просто терпить тебе, бо ти дочка твого тата. Не сподівайся на більше.” І я не сподівалася.
З роками наші зустрічі з татом і Софією ставали рідшими. Після школи я вступила до університету, почала жити своїм життям. Ми з татом могли не розмовляти по пів року, але коли він дзвонив, то розпитував про все: про навчання, про друзів, про плани. Софія зазвичай залишалася в тіні, і я була цьому рада.
Коли я повернулася додому після розмови з Софією, мама і Тарас уже чекали на мене, ніби я повернулася з важкого завдання.
— Ну, що вона тобі наговорила? — мама схрестила руки, її очі горіли нетерпінням.
— Вона хоче віддати мені квартиру. Каже, що це була воля тата, — тихо відповіла я, все ще не вірячи своїм вухам.
Мама розсміялася, але в її сміху не було радості.
— Олено, ти що, вчора народилася? Вона тебе обдурить! Зараз скаже одне, а потім передумає. Тарасе, скажи їй!
Тарас, який сидів на дивані, відірвався від телефону і кивнув.
— Точно, Олено. Не ведися. Вона просто хоче виглядати хорошою, а потім залишить тебе ні з чим. Треба адвоката наймати, і то терміново!
Я зітхнула. Їхні слова дратували, але я не могла заперечити, що вони частково мають рацію. Софія могла передумати. Або це справді був якийсь хитрий план. Але щось у її словах, у її погляді змушувало мене сумніватися в маминих підозрах.
— Мамо, я не хочу адвоката. Давайте спочатку розберемося, — сказала я, намагаючись звучати впевнено.
— Розберемося? — мама підвищила голос. — Ти що, хочеш залишитися без нічого? Ця квартира — твоя по праву! Ти єдина дочка твого батька! А вона хто? Просто його друга дружина!
— Мамо, припини, — я відчула, як у мені закипає роздратування. — Я сама розберуся.
Тарас встав і поклав руку мені на плече.
— Олено, ми просто хочемо тобі добра. Ти ж знаєш, як важко нам зараз. Ця квартира могла б вирішити багато проблем. Ми могли б нарешті з’їхати від твоєї мами, купити машину.
Я скинула його руку.
— Тарасе, це не про машину. І не про нас. Це про тата і його волю.
Він насупився, але промовчав. Мама ж продовжувала:
— Я вже поговорила з тіткою Оксаною, вона може позичити 10 000 гривень на адвоката. І дядько Василь обіцяв 5 000. Ми все організуємо, ти тільки скажи!
Я відчула, як усе всередині підіймається проти такого. Вони вже планували моє життя, мої рішення, мої гроші. А я ще навіть не була впевнена, чи хочу цю квартиру.
Наступного дня я вирішила зателефонувати Софії. Мені потрібно було більше відповідей.
— Софія, привіт. Це Олена. Я подумала про нашу розмову. Ти впевнена, що хочеш це зробити? — я намагалася звучати спокійно, але голос тремтів.
— Олено, я не передумала, — відповіла вона м’яко. — Я знаю, що ти, мабуть, сумніваєшся. І я тебе не звинувачую. Але повір, я роблю це не заради себе. Це для твого тата.
— Але чому? — вирвалося в мене. — Ти могла б залишитися в тій квартирі. Вона твоя по праву, принаймні частина, так точно.
Софія помовчала, а потім сказала:
— Олено, я любила твого тата. І я знаю, що він хотів би, щоб ти була забезпечена. У мене є своя квартира, мені вистачить. А тобі це може змінити життя.
Її слова звучали так щиро, що я відчула сором за свої сумніви. Але водночас я не могла позбутися думки, що мама і Тарас можуть мати рацію. Що, якщо Софія передумає? Що, якщо це пастка?
— Давай сходимо до нотаріуса разом, — запропонувала вона. — Я хочу, щоб усе було чесно.
Я погодилася. Ми домовилися зустрітися через тиждень, і я відчула полегшення, але водночас і тривогу. Що, якщо я роблю помилку?
Минуло кілька місяців. Я вступила в права спадщини. Софія не передумала. Вона підписала всі документи, відмовилася від своєї частки, і квартира стала моєю. Мама, дізнавшись про це, лише фиркнула:
— Ну, дивися, щоб вона потім не прийшла з претензіями. Я б на твоєму місці продала ту квартиру!
Я лише похитала головою. Її слова про гроші, про те, як я “повинна” розпорядитися спадщиною, дратували мене дедалі більше. Тарас теж не відставав.
Мій наречений уже підібрав двокімнатну квартиру на околиці, авто і навіть ремонтні роботи у новому житлі розпланував. Єдине що від мене потрібно – продати спадкову татову трикімнатну квартиру от прямо зараз.
— Але навіщо такий поспіх? – не розуміла я. – Якщо хочеш жити окремо, ми спокійно можемо переїхати одразу у татову квартиру. там ремонт і меблі: заходь і живи.
— Я не хочу жити у чиємусь домі, розумієш? – каже мені Тарас. – Там усе дихає твоїм татом, його життям. Я хочу, аби у нас був свій дім. Одружимось, придбаємо квартиру, зробимо ремонт, буде своє авто. Це ж прекрасно, все своє. Нащо нам чужа доля і ми в ній? Та й тобі хіба приємно буде користуватись речами, якими користувались роками інші?. Б-р-р-р.
Я нині на роздоріжжі і не знаю, як бути. Мама вже продала в думках ту квартиру, поклала гроші в банк, придбала однокімнатну і має пасивний дохід. Показує мені курорти і варіанти житла за кордоном:
— Придбаємо хатинку в Португалії. Уявляєш: пів року живемо тут, пів року там. Боже, це ж мрія, як ти не розумієш? Ще й гроші капатимуть. Не будемо думати про те, звідки узяти ті гривні, Забезпечені будем до старості, доню.
І тільки Софія каже, що я не повинна поспішати і слухати хоч кого, тільки себе:
— Тато хотів, аби ти була забезпечена. Він любив тебе і хотів дати тобі все, для твого щастя. Не поспішай, не слухай когось. Це все твої і тільки.
Але ж і мама і Тарас напосідають. Обоє хочуть аби я все вирішила прямо зараз. То кого слухати: маму, Тараса, чи Софію?
Головна картинка ілюстративна.
