“Ну що, – запитую в онука, – сподобався подарунок?”. Михась дивиться на мене великими здивованими очима, потім на маму свою поглядає. Невістка ж стиснула губи і відвела погляд. А я аж підстрибнула, бо ж знала куди пішло мною придбане для онука єдиного.
Так важко мені син дався, що я вам і не передам. Мало на той світ не пішла, коли він у цей прийшов, а потім ще пів року із ним по стаціонарам.
Вже хто беріг своє дитя, хто так глядів, як я. Ні води він холодної не випив, ні на протязі не стояв. Я вже і за харчуванням слідкувала, і за сном, і за тим, аби ніхто поруч і пчихнути не смів.
Виріс мій легінь під два метри. Виплекала я його. Так душа мені раділа, що виконала я свою найважчу місію життєву. Здавалось мені – живи і радій далі Ганю.
Та ж де? Знайшов він свою Євдокію і почало в мене волосся сивіти і сон зник. Йому лиш 30, а вона на п’ять років від нього старша та ще й з двома дітьми. Я хлипаю, прошу схаменутись, кажу, що онуків хочу. А він лиш рукою махнув:
— Уже, мамо. Чекай. Скоро будеш няньчити.
Тут ніби і радіти треба, а мені на душі кішки скребуть, бо ж син мій тепер мусить дбати за трьох дітей та ще й жінку в декреті годувати.
Вже я пішла до тої Євдокії, стала соромити і просити не псувати долі моїй дитині. Але ж вона мене чує? Такого наговорила, ще й з квартири своєї мене виставила.
— Більше ви сюди не зайдете.
А син? Думаєте жінці хоч слово сказав, що так до його матері ставиться? Зателефонував мені і давай вичитувати. Мовляв, він дорослий, він чоловік і я вже й слова сказати не повинна.
Після того вже й приїздить рідко, а дзвонить то ще рідше. Онука я свого й бачила, що тричі до року. Та й то, як уже сама приїду і зустріну невістку із коляскою де на вулиці, бо ж у дім свій мене вона так і не впускає. От до чого мама дожилась.
Так оце вісім років і минуло. Зараз уже я таки випросила, аби мене хоч на дні народження малого кликали. Зайду в дім а всі на мене вовком дивляться. Починаю, що говорити, а син так строго: “Мамо”. Ніби я не пораду яку дати хочу, не присоромити невістку,як робить що не так, а прямо казна-що тій Євдокії кажу.
На свята новорічні я передаю подарунки онуку посилками постійно. То дорогого телефона, то планшета, то оті стейшени до телевізора найновіші. От і цьогоріч придбала йому гарного велосипеда дорогого. Такий що за 15 тисяч. Найкращого обрали.
Приїжджаю на гостину нещодавно, якраз у нього був день народження, запитую, як йому наш із дідом подарунок, а той дивиться здивовано на маму свою. Невістка лиш очі відвела і губи ниткою зробила.
Я аж підскочила, бо зрозуміла, одразу куди наш дар пішов:
— Так, продали, – каже невістка спокійно, – на ті гроші узяли три по 5 тисяч. У нас троє дітей, Ірино Вікторівно. Троє, не один єдиний. Як ви то собі уявили – в одного є і дороге, а інші заглядають? У вас узагалі душа є?
Я до сина, а він мені те ж але своїми словами. Більше того, сказав, що й подарунки наші із чоловіком повинні бути для онука скромніші, бо вони не можуть собі дозволити купити подібне двом старшим дітям. Або нічого не нести, або дарувати після узгодження з батьками.
Мені душа виє від такої несправедливості до Михасика нашого. Я ж би небо здатна тій дитині прихилити, придбати найкраще, а тут “скромніше”.
Невже син не розуміє, що обділяє свою ж власну дитину? Як можна просити для єдиного сина щось менше ніж найкраще?
Як же йому очі відкрити, як пояснити елементарне, підкажіть?
Головна картинка ілюстративна.
