Ми мали дуже хороших друзів, сімейну пару нашого віку, мій чоловік дружив дуже з Петром, а я з Веронікою. У мене від неї не було ніяких секретів, зустрічалися на всі свята то в нас, то в них, дітей приводили в разі відрядження чи ще чогось, залюбки гроші позичали…
А та подія сталася на моє сорокаріччя, оскільки кажуть, що цю дату не святкують, то я вирішила відзначити лише з друзями. Наші батьки з Олексієм в іншій області і ми тут наче новенькі, ближчих за друзів і сусідів нема нікого. Хоч вже й пройшло п’ять років, а я не дуже й звикла до нових людей, а от Вероніка ну от наче моя сестра чи друга я, тільки брюнетка.
І от я готуюся до свята: печу, варю, смажу, прибираю, стандарт, як то кажуть. Поки ще переодяглася, то вже й гості на порозі теж не з порожніми руками. Добре, що я вирішила все організувати в суботу, щоб на неділю й відпочити, тому ми святкували допізна.
Було дуже мені приємно і від слів, і від подарунків, так, що подальший поворот подій мене просто вразив.
Прокидаюся я перша, пішла поприбирала все і сніданок зробила, а все мені щось муляє, а я не знаю що. Я на руку – перснів нема. Я їх ніколи не знімаю, хіба як замішую тісто, а тоді я місила на піцу і мали б бути на полиці на кухні. Я ще про себе усміхнулася, що чоловік не помітив, що обручки нема, бо він у мене дуже за цим слідкує.
Я на поличку – нема. Я вже по підлозі дивлюся, вже в усі кімнати пішла – нічого. Кинулася за генеральне прибирання, вже сама не своя, бо я планувала в неділю відпочити, а тут ганяй по квартирі з ганчіркою.
Коли надвечір зателефонувала Вероніка, то я вже така була втомлена, що й не передати, того й сказала те, що було по факту – ні обручки, ні персня з червоним рубіном.
– Уявляєш, десь ділися мої два персні, – кажу подрузі.
– Але ти вчора була без них, – каже вона.
– Так, я їх на поличку поклала, коли тісто місила.
– Дуже шкода, той рубіновий мені дуже подобався, – сказала та, – може, десь закотився?
– Та я вже все обшукала, пів дня дивани та шафи соваємо. Вже спини не чую.
– А може, був у вас хтось.
– Та крім вас нікого й не було, – кажу їй.
– То ти хочеш сказати, що я твою річ взяла?
– Слухай, крім вас нікого у нас не було, – сказала я.
А вона слухавку й кинула. Що я такого сказала? Я ж не сказала, що то вона! Коли до мене нарешті дійшло, чому вона кинула слухавку, то я їй перетелефонувала, але вона сказала, щоб я більше до неї не дзвонила.
Чоловік мене застав після тієї розмови і кинувся з розпитуваннями і коли я все розказала, то він мало волосся на собі не рвав:
– Петро мій начальник, а ти таке його жінці ляпнула? Ти хоч трохи думаєш головою? Де ті горнятка?
І він поліз на плицю … і знайшов персні… Я не розумію як, коли я там сто разів дивилася! Він сказав аби я сідала в машину і ми їдемо перепрошувати друзів. Ми купили гостинці, але Вероніка навіть двері не відкрила!
– Раз ти таке на мене подумала, то такої ти про мене думки й є. Не треба мені такої подруги.
Далі на роботі в Олексія почалися неприємності, бо як ти вже не друг начальника, то кожен тебе намагається вщипнути. Спочатку знімали лише премії, а тепер зняли з посади, відповідно, наш рівень достатку теж знизився. Тепер чоловік в усьому винуватить мій язик, але чому, адже я не те мала на увазі! Хіба я винна, що мене не правильно зрозуміли? Як ви гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
