Ну то як я почула, що син в Україні вже, то й збиратись почала до них на гостину. Ярослав так і казав, що поки він доїде від кордону, то вже я буду у них. Та в мене саме не вийшло одразу їхати, з роботи не відпустили, а потім, вже й Ярослав мене попросив не поспішати, бо вони до мене приїдуть усі разом. Я ще здивувалась, хто то “усі разом”. Але вже за три дні стояли вони на порозі і я оторопіло то на сина, то на невістку дивилась

Ну то як я почула, що син в Україні вже, то й збиратись почала до них на гостину. Ярослав так і казав, що поки він доїде від кордону, то вже я буду у них. Та в мене саме не вийшло одразу їхати, з роботи не відпустили, а потім, вже й Ярослав мене попросив не поспішати, бо вони до мене приїдуть усі разом. Я ще здивувалась, хто то “усі разом”. Але вже за три дні стояли вони на порозі і я оторопіло то на сина, то на невістку дивилась.

Та я ж не сама сина свого ростила, з чоловіком. Василь у мене був татом гарним, та й я не зорі рахувала, а сина виховувала. Де і як з отого гордого і впевненого Ярославчика виріс от такий чоловік я не знаю?

Одружився мій син на Галині і поїхали вони жити до неї у містечко. Галя осиротіла залишилась сама у однокімнатній квартирці. От там молоді і жили перший час.

— Будинок старий, квартира на останньому поверсі, кутова, дах тече вічно, сирість. Ну куди у таких умовах жити? А діти підуть, то де там місця, як і стільця нема куди поставити. Поїду я на заробітки, а Галя якраз довчиться, – сказав мені син і рушив у Данію.

Було те п’ять років тому. За цей час все не виходило у нього приїхати ніяк. Ну, та й він не дуже й мав бажання гроші на дорогу витрачати. Спочатку наскладав на двокімнатну, потім захотів відкласти на ремонт, а згодом на авто. От так рік до року та й вийшло п’ять.

Наталя ж вчилась, працювала. Ми з нею не були близькими. Так, спілкувались, але здалеку. Вона не горнулась, а я в душу не лізла.

А це, телефонує син із новиною – перетнув кордон, уже в Україні. Стрічайте. Я так зраділа, кажу що приїду, а Ярик мені, що доки від кордону доїде додому, то я вже й у них буду. На тому і порішили.

Та от, у мене не вийшло, бо де літом заміну одразу знайти? А потім уже й Ярик каже, що їхати нікуди не потрібно і що вони усі до мене приїдуть. Хто ті “всі” я так у нього і не допиталась. Він сказав, що то буде мені сюрпризом.

А “сюрприз” вийшов, та такий, що я й досі до тями прийти не можу. Біжу до хвіртки зустрічати сина, а він із Галиною іде і ще й дитя мале веде за руку. Більше того – невістка на шостому місяці.

Стою і дивлюсь здивовано, а син так життєрадісно:

— Стрічай, мамо, онука. Це – Єгор Ярославович.

Ага, Ярославович! П’ять років сина не було, а тут трирічна дитина і Ярославович?

— Мамо, це – мій син. У нас ще доня буде, так що згадуй, як косички плести, – говорить Ярик і аж світиться від щастя.

Я оніміла, а коли вже дар мови повернувся і я що сказати хотіла, Ярик і слова  із того потоку що назовні з мене лився, не дав вимовити.

— Або, ти нас усіх приймаєш, або я більше не твій син, мамо. Це мої діти і все тут. Крапка.

Побули вони у мене день, я ходила як примара, сльози ковтаю, а Ярослав біля Галини і того хлопчика так і в’ється. Все бавить те дитя і горить йому “синочок”.

Ну от, як це зрозуміти, люди добрі? Уже сил набралась, зателефонувала сину, що кажу, а він мені одне:

— Я ще раз кажу, мамо і це востаннє. То мої діти і ніхто і ніколи інакше не скаже. Або ти їхня бабуся, або ми припиняємо спілкування.

От так.

Хоч хтось мені поясне як так і що мені тепер робити? Люди добрі, що діється, а?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page