Я відчула, як подих застряг у горлі. Слова, які вона вимовляла, були гострішими за розбите скло. Я бачила лише її обличчя — самовдоволене, майже тріумфуюче.
— Ти тут ніхто, просто дружина, а я особисто виносила і народила Михайлика, тож він мусить мені повністю потурати. Адже я дала йому життя! Він як син зобов’язаний мене підтримувати, а незабаром повністю забезпечувати, — говорила свекруха, пані Тамара, поправляючи комір свого нового, неймовірно розкішного, хутряного виробу.
Моє серце забилося, як птах у клітці. Я ледь чула власний голос:
— Михайле! Що вона таке каже? Ти розум втратив? Де гроші, я кому кажу?! — Я була на межі, у мені вирував гнів, гіркота й шалене відчуття несправедливості. Усе, що ми будували, перетворилося на попіл.
Михайло, мій чоловік, відводив погляд, його обличчя було бліде, мов полотно. Він нервово смикав край своєї сорочки, не наважуючись подивитися мені у вічі.
— Люба, ну це просто відпустка. Ми ще заробимо.
— Заробимо ми, а витратиш ти? Чи, точніше, вона?! — Я тицьнула пальцем у бік пані Тамари. — Я питаю: де наші заощадження?!
Він відчайдушно зітхнув, немов намагаючись вдихнути мужність.
— Мама дуже хотіла собі цю річ. І я вирішив їй її подарувати. Я ж син.
— Що ти несеш?! — Я відмовилася вірити в почуте. — Ти з’їхав з глузду? Навіть не запитавши!
Я не могла повірити в почуте. Гнів уже не просто вирував — він випалював мене зсередини. Як він міг? Як міг так підло вчинити з нашим спільним майбутнім?
Мене звати Олена. Ми з Михайлом були одружені п’ять років. П’ять років клопіткої праці й економії заради однієї великої мети: поїздка на курорт в екзотичну країну.
Я багато років марила про те, щоб побачити океан. Це була не просто відпустка, це була наша обіцянка собі, наш символ спільної перемоги над буденністю.
Протягом багатьох місяців ми збирали кожну вільну гривню. Ми відмовляли собі в багатьох речах: у нових ґаджетах, у частих походах до кав’ярень, навіть у якісному одязі.
Я пам’ятаю, як я втішала себе: “Нічого, наступного літа буду гуляти на пляжі в новій сукні, яку куплю там!” Ми постійно обговорювали маршрут, читали відгуки, планували. Сума, яку ми відклали, була значною, справжній скарб для нас, що мав забезпечити розкішну подорож.
І ось, коли до бажаної дати залишалося зовсім трохи, коли ми вже мали замовляти квитки та бронювати житло, я відчула щось недобре. Я зайшла до нашої “схованки” – старої дерев’яної скриньки, захованої глибоко в шафі. Я зазирнула всередину. Порожньо.
Перше, що я відчула, був холод. Немов крижана вода облила мене з голови до ніг. Потім прийшов страх, а за ним, уже нестримний, гнів. Я знала, що, окрім мене, ключ від цього сховища мав лише він.
Коли Михайло повернувся з роботи, я зустріла його біля дверей.
— Де? — лише одне слово, тихе, але з металевим присмаком.
Він спочатку намагався віджартуватися, потім м’явся, переминаючись з ноги на ногу.
— Люба, ну що ти про що ти?
— Не прикидайся. Де наші спільні заощадження? — Я бачила, як його обличчя набуває сірого відтінку.
Тоді він почав розповідати мені про мрії своєї матері, про те, що вона заслужила, ростила, народила, він один син от тому він здійснив її мрію – придбав розкішну шубу.
Я стояла, не в змозі зрушити з місця. Мій розум відмовлявся це сприймати. Моя рідна мама покинула цей світ багато років тому, залишивши мені лише теплі спогади.
А свекруха, пані Тамара, була живіша за всіх живих. Вона ні в чому собі не відмовляла — ресторани, СПА-салони, дорогі прикраси. І подарунки вона вимагала лише найдорожчі.
Я ніколи не могла зрозуміти, навіщо Михайло так її балує. Якщо я просила у нього щось для себе, щось справді необхідне, я часто чула відмову або довгі пояснення про необхідність економити.
Але для неї — ні в чому відмови. Усі її примхи виконувалися миттєво. В яку б годину вона не подзвонила — він завжди зривався і мчав до неї на перший поклик, немов прив’язаний невидимою мотузкою.
Але цього разу він перетнув усі можливі межі. Купити їй таку дорогу річ за наші гроші, за нашу мрію. Це було більше ніж зрада. Це було повне нехтування моїми почуттями та нашими стосунками.
Після того діалогу з ним та його матір’ю, я перестала з ним розмовляти. Я мовчала, наче стіна. Його спроби випросити пробачення, його незграбні виправдання не досягали мене.
— Олено, кохана, ну не злися ти так! Я ж тобі потім куплю навіть краще! — намагався він мене обійняти.
Я відсторонилася, дивлячись йому прямо в очі, в яких я вперше побачила не лише провину, а й страх.
— Ти не розумієш, Михайле. Справа не в тому, що ти купив їй щось. Справа в тому, що ти вкрав у мене надію і спільну обіцянку. Три роки я відмовляла собі в усьому. Три роки! Я марила цим відпочинком, як світлом у кінці тунелю. І що в результаті? Вона у новій, шикарній речі, а я — ні з чим.
А тут ще й пані Тамара вирішила “підсолодити” ситуацію, зателефонувавши мені наступного дня.
— Люба моя, а що не так? — її голос був наповнений єхидством і фальшивою поблажливістю. — Це мій син, якого я народила, виховала, поставила на ноги, тож він мені зобов’язаний до кінця своїх днів. Це закон природи, Олено.
— А я тут до чого? Це були не лише його гроші, а й мої також! У мене ніхто не забув запитати? — Я намагалася зберігати спокій, але мій голос уже тремтів.
— Ну, ти ж дружина. Дружина має підтримувати чоловіка, а він мати. Ти ще молода, заробиш. А у мене, знаєш, вже вік, коли треба себе тішити.
Ця сімейка, їхня химерна логіка, їхнє відчуття повної безкарності та правоти мене це дістало.
Я прийняла рішення швидко, рішуче, без жодних вагань. Це було відчуття, коли тобі так прикро, що ти більше не відчуваєш страху — лише прагнення свободи.
Я пішла до шафи, дістала його валізи. Я збирала його речі методично, майже байдуже. Я складала його сорочки, светри, книжки. Усе, що належало йому, і тільки йому. Коли він повернувся з роботи, валізи стояли біля порога.
Він зупинився на порозі, його обличчя виражало повне здивування.
— Що це?
— А що тобі не зрозуміло? — Я стояла, склавши . — Забирайся. Ви з матінкою мене дістали. Це вже верх нахабства! Я такого не терпітиму!
— Дорога, та не гнівайся ти! Ми ще заробимо! — Він підійшов до мене, простягаючи руки.
— Ага — заробимо ми, а витратиш ти. Досить! Іди до своєї матусі. Бачити вас не можу. Не дозволю шикувати за мій рахунок.
— Ти не розумієш що таке сім’я. Не хочеш і ніколи рне хотіла цбього розуміти. Вона сама мене виростила. Сама. Відмовляла собі в елементарному. Я пообіцяв їй і собі що зроблю все для її щастя. Я роблю і робитиму. А ти про відпустку. Ніби я міг би туди поїхати бути там знаючи, що мама ніколи собі цього не змогла дозволити. Та який я син. Я повинен дбати про матір.
А я й справді, досі, після розлучення, вже маючи іншу сім’ю не розумію свого колишнього і його матір. У мене вже є син. Дивлюсь на нього і обіцяю собі що ніколи не зроблю так, аби я була для нього на першому місці.
Я хочу щоб син був щасливим, тому навчу, що його власна сім’я, її добробут і щастя повинні бути найголовніші. А я вже тим буду рада, що в нього все буде добре.
Ну от скажіть, хіба ж не так має бути?
Головна картинка ілюстративна.
