— Ви не подумайте, я не збираюся віднімати у вас Андрія! Він для мене просто як брат! Він знає всю мою долю, — тоненький, ледь чутний, мов слабкий писк, голос Лариси дзвенів у слухавці. Я відчула, як у мені підіймається хвиля роздратування, хоча намагалася зберігати зовнішній спокій.
— Я не сумніваюся у ваших родинних почуттях, — відповіла я, не випускаючи з рук телефон, — Але мені здається, що всі подробиці вашої долі варто обговорювати з братом, а не з його дружиною, яка зараз зайнята роботою.
Вона проігнорувала моє зауваження, натомість перейшовши до запланованого монологу:
— Розумієте, я вам телефоную, бо мені більше ні до кого. Я сирота, з дитячого будинку.А там я пережила таке, що. Ну, ви ж розумієте, сирітське життя. Це і покинутість, і мені досі важко. А зараз цей творчий період, і грошей зовсім немає. Я не знаю, як мені вижити! Я не прошу багато, але мій єдиний брат, Андрій, він.
— Досить! — Я різко перебила її. — Ви, мені здається, самодостатня доросла жінка, якій уже під тридцять років. Здорові, в працездатному віці, і маєте власну квартиру. Йдіть працювати. І залиште мій дім у спокої.
Я скинула виклик, не чекаючи її відповіді. Відчуття було таке, ніби я щойно скинула з себе важкий, липкий тягар. Я розуміла, що хтось інший, мабуть, осудив би мене за таку позицію.
Але я вже не могла слухати цю пісню про “сирітську долю” та “душевні переживання”, які, на мій погляд, були лише прикриттям для хронічної ліні та небажання брати відповідальність за своє життя.
Я не забирала свого чоловіка з родини. Наше знайомство з Андрієм відбулося, коли він офіційно ще був одружений, але їхнє спільне життя вже давно припинилося. Печатка у паспорті стояла, але насправді він жив окремо, у своїй квартирі, яку отримав у спадок від діда.
Він прийшов новеньким у наш інженерний відділ. Ми часто працювали з ним разом над технічною документацією та проєктами, і саме спільна робота нас зблизила. Він був закритим, стриманим. Я фліртувала з ним, намагалася вивести розмову за межі професійних тем, але він довго тримався на відстані.
— Андрію, ви такий закритий, — жартувала я якось, — Ви що, боїтеся жінок?
— Я просто обережний, Дарино, — відповідав він із легкою посмішкою. — Я знаю, якою може бути жіноча природа.
Зрештою, я знайшла привід запросити його до себе додому. Я нібито застудилася і попросила його принести мені папери, аби розібрати їх удома. Так, це був маленький обман, але він спрацював. У мене вдома, за чашкою чаю, розмова пішла глибше. Так і розпочався наш роман.
Він був неквапливим, відвертим і розповів мені багато про своє минуле. Він не знав свого батька, а з матір’ю мав дуже складні стосунки через її, як він називав, легковажну поведінку та відсутність сімейних цінностей.
У дванадцять років він утік із дому до свого діда, з яким і жив до повноліття. Дідусь був для нього єдиним справжнім зразком чоловічої гідності.
Після інституту він зустрів Ларису, сироту. Вона виховувалася в дитячому будинку і не мала нічого свого, окрім стін квартири, яку надала їй держава.
Він почав їй допомагати: то ремонтом, то меблями. Вони планували одружитися, але весілля довелося перенести, бо його дід пішов у кращий світ, залишивши Андрію квартиру у спадок.
Коли вони одружилися, їхнє сімейне життя одразу почало будуватися на динаміці «вона вся така нещасна, а він її рятівник».
Андрій розповідав про минуле без злості, швидше з якоюсь глибокою жалобою до Лариси. Його життя перетворилося на постійне служіння.
— Вона постійно була хвора, — розповідав він мені. — То захворіє, то має загальну слабкість, то запаморочення. Я бігав по аптеках, доглядав її, брав відгули, сам прибирав квартиру і готував.
Він досі щиро вірив, що у неї якась серйозна, невизначена недуга, яку «злі лікарі» не можуть знайти. У мене ж складалося чітке враження, що якоюсь невідомою хворобою вона просто прикривала своє небажання працювати.
Вона не хотіла працювати, постійно говорила, що мріє бути відомою художницею. Вона малювала якісь картини, намагалася продати їх в інтернеті, але ніхто їх не купував. Вчитися вона теж ніде не хотіла.
А він, між тим, працював і здобував ще одну заочну освіту в інституті, намагаючись забезпечити їм майбутнє. Її життя було комфортним, хоча і не процвітаючим, завдяки його праці.
Розлучилися вони досить оригінально. У «художниці» почалася чергова «творча криза», і вона впадала в істерики. Крім того, в інтернеті вона знайшла собі якогось «гуру з малювання», і з ним у неї почалося бурхливе листування, яке швидко переросло у віртуальні романтичні почуття.
Андрій, який так і не зміг пробачити матері її легковажність, не міг змиритися з тим, що дружина поводиться подібним чином.
— Можливо, фізично вона мені й не зраджувала, — пояснював він, дивлячись на мене важким поглядом, — але вся її свідомість була з цим «гуру». Я відчував себе абсолютно чужим.
Кілька місяців він намагався зберегти їхній союз, говорив про цінність сім’ї, але Лариса була непохитна. Вони вирішили розійтися, дітей у них не було.
Що мене найбільше здивувало: після того, як вони розійшлися, її «невідома хвороба» раптово зникла. Вона перестала хворіти і з задоволенням їздила до свого «вчителя» на побачення. Вона ж, до речі, перша й подала на розлучення. Її «рятівник» більше був не потрібен.
Ми одружилися. Я нарешті відчула справжню стабільність і підтримку. Але, як не дивно, Андрій зберіг із колишньою дружиною якісь «хороші стосунки».
Вона йому хвалилася своїми просуваннями у творчості, гордо розповіла, що одну картину їй таки вдалося продати за невелику, мізерну суму. «Ось це досягнення!» — думала я з іронією.
Але не встигли ми толком налагодити наш спільний побут, як у тієї дами знову почався «кризовий період». Її «гуру» переключився на іншу ученицю і виявився звичайним любителем жіночої уваги.
І, звичайно, разом із розчаруванням у коханні, у Лариси з’явилися скарги. Скарги вже не на самопочуття, а на безгрошів’я. Вона хотіла влаштуватися дизайнеркою — не взяли. А йти кудись працювати, наприклад, кондукторкою, їй «не дозволяє тонка творча натура».
І вона зрозуміла, що у цьому світі, крім її колишнього чоловіка, у неї нікого немає. Він став для неї «як брат».
Андрій, із його вічною схильністю до порятунку і жалості, розчулився і почав їй фінансово допомагати. Спочатку це була зовсім невелика сума щомісяця. Він почав переживати.
— Софіє, ну як же ця сирітка може прожити на таку мізерну суму? — казав він мені з тривогою. — Може, їй давати більше? Я переживаю.
Ось тут я й «закипіла».
— Андрію, з якого дива? — запитала я, намагаючись не підвищувати голосу. — Вона здорова, доросла жінка, їй немає й тридцяти років. Вона нічим не хворіє, і ми не маємо жодних спільних дітей! З чого ми взагалі повинні її утримувати? Ти платиш за її лінь!
Наступного дня вона подзвонила мені. Мабуть, Андрій розповів їй про моє невдоволення, і вона вирішила обійти мене, натиснувши на жіноче милосердя.
Потім була та гостра розмова, коли я її обірвала. Вона намагалася розжалобити мене розповідями про свій дитячий будинок, про важке життя після випуску, про душевні переживання. Вона вміла викликати співчуття. Але не в мене.
Я маю подругу, яка була круглою сиротою з сімнадцяти років і всього добивалася сама. Вона не просила, не жалілася, а просто працювала. Тоді в чому проблема Лариси? Чому вона живе, наче причепилася, як кліщ, до чужого життя?
Я не відчувала до неї ревнощів. Я розуміла, що Андрій до неї нічого не відчуває, крім хронічної провини і жалості. Але я категорично не хотіла віддавати кошти з нашого сімейного бюджету на її утримання. Ці гроші — це наші спільні плани, наше майбутнє, а не спонсорство чужої бездіяльності.
Я поставила Андрію ультиматум.
— Або вона йде працювати, або ти припиняєш їй платити. Ми не благодійний фонд. Я не розумію, як можна жити, як нахлібник? Якщо б у нас були спільні діти — це інша річ. Але вона одна, у своїй квартирі, і просто відмовляється від відповідальності.
Андрій вислухав мене, похитав головою, але не заперечив моїй логіці. Він, здається, сам був радий, що хтось взяв на себе роль «злого поліцейського».
Проте я не була впевнена. Я надто добре знала його жалісливий характер. Боюся, що він може продовжувати допомагати їй потайки. Він надто м’який.
Я не буду ніколи шкодувати про те, що сказала їй, аби вона йшла працювати. У мене не вистачало зла дивитися, як вона паразитує на чужій доброті.
Зараз моя головна задача — не допустити, щоб її нескінченна жаліслива історія і фінансова безвідповідальність перетнули межі нашої нової, збудованої на чесності сім’ї. І я буду стояти на цьому, доки мої сили не вичерпаються.
Хіба ж я не права?
Головна картинка ілюстративна.
