Ну вже я раз сина свого погодувала, ну другий. Та мало, що між молодими, може не порозумілись. Чого лізти? Та й в радість дитину покормити, так їсть та так причмакує, так дякує гарно. Та от коли він уже тиждень у мене харчується, та ще й у лоток із собою бере додому, то вже й німий піде на балачку до невістки

Ну вже я раз сина свого погодувала, ну другий. Та мало, що між молодими, може не порозумілись. Чого лізти? Та й в радість дитину покормити, так їсть та так причмакує, так дякує гарно. Та от коли він уже тиждень у мене харчується, та ще й у лоток із собою бере додому, то вже й німий піде на балачку до невістки.

От так життя прожити двох дітей виховати і дізнатись і моєму віці, що я таки щось впустила, раз до такого дійшло. Кому сказати – сором, але ж не терпиться поділитись.

Так от. Син мій одружився рік тому. Невістка із нашого містечка дівчина і гарна, і прудка, і моторна. Сама маю доньку, то на свій сором скажу, що до невістки їй далеко у хазяйновитості, хоч при мамі й виросла.

Але от, останнім часом мій син все до мене забігає снідати, а потім вечеряти. Ну думаю – скучив за маминими страви, жінчине не таке смачне.

Так уже старалась, та так годила, все, що він змалку любив готувала, а в самої аж метелики пурхають в середині, коли він ото їсть і хвалить та добавки просить.

Та от знаєте, три дні – добре, а вже тиждень, то питання виникають. А ще як став він у лоток класти котлети і голубці, аби ще й вдома поїсти то я не стрималась:

— А що, Наталя тебе не годує, Василику? – питаю із посмішкою.

А відповідь мов грім серед неба ясного:

— Ні. – каже. – Замкнула холодильник і там лиш її їжа.

Я так і сіла, що давай питати, а він відмовчується, каже, що все складно. За лоток і в двері. Я й за ним, от тільки не на роботу до нього, а прямісінько у дім молодих із невісткою балакати, бо де таке бачити – чоловіку замкнути холодильник.

Приходжу і бачу: замок і цеп на новенькому холодильнику. Очі протерла, адже не сподівалась такого побачити. А невістка у дім припрошує, чаю пропонує. Сама кругла – сьомий місяць, посміхається.

— То як це так, Наталю. – кажу а голос дрижить від обурення. – Як то ти заміж виходила, що оце у вас таке? Чого то мій Василик їсть у мене тиждень як.

А Наталя сіла, сплеснула долонями:

— Так і знала, що не покається, до вас піде. І що? Вам хоч хліба приніс, чи може круп яких?

Вже я на неї дивлюсь в усі очі, а з плином її розповіді все ширше і ширше їх відкриваю, бо не знаю, чи й вірити такому.

Так от, Наталя із моїм сином коли зустрічалась, то він все бідкався, що не має і копійки, що сім’я бідна у нього, а я не здорова, то на те аби я жила, треба чималі гроші щомісячно.

— Весілля не робили, бо Василько не хотів годувати чужих людей. Гроші він збирав на авто, та й на те, аби вас до дорогого спеціаліста звозити.

— А вже коли ми одружились, то я ще ж працювала, але бюджет у нас був роздільним. Василь вам допомагав, а я якось так не помітно і годувала нас обох і оренду квартири оплачувала і комунальні на мені.

Думала, як уже я при надії, то він не вам, у дім гроші нестиме, та він лиш руками розводив – немає ні копійки, в аптеку все пішло. А вже коли я вийшла у декрет, то мама моя стала оплачувати оренду і вирішила зі знайомим домовитись, аби вас на перевірку звозити.

— Пам’ятаю ваше здивування щире, коли я те запропонувала. Я ж із скромності не питала про ваш стан, ви мовчите, то я в душу не лізу. А виявилось ви здорові. Я до Василя, а він давай мені розповідати, що гроші треба на машину і взагалі, я не повинна на нього розраховувати і вже не ті віки, коли жінка на кошт чоловіка живе. Тільки й погодився, що оплачувати половину оренди і давати на комунальні рівно половину. От я й замкнула той холодильник, бо харчі лиш я купую. Діжду від нього половину грошей, то й відімкну.

Я сиділа і мені світ перед очима стрибав. Не вірити невістці я не могла, бо таки мій син був трішки до грошей ласий і копійку у руках тримав добре. Ще змалку рахував і перераховував.

— То чого ти з ним досі живеш, – питаю у невістки. Бо хоч то й син мій, а я б з таким і дня не була.

— Кохаю. Поки. – сказала та сумно. – Та й дитина у нас, думаю, може хоч татом стане, зміниться.

Була б вона моя донька, то б я їй сказала, де такі змінюються і коли, але ж мова про сина мого.

— Давай будемо вчити його, як бути головою сім’ї? Ти зі свого боку, а я, як мама, зі свого.

Невістка на той варіант погодилась, а я вийшла звідти червона від сорому. Виховувати? Сміх і годі.

А може? Може й справді нам вдасться, якщо вдвох? Як думаєте, надія є?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page