Мене звуть Оксана. Моя сімейна історія – непроста.
Коли мені було п’ять років, мама з татом розлучилися. Ініціатором розлучення була мама, яка знайшла собі іншого, вона потім вийшла заміж за цього чоловіка. Тато не забував про мене: і аліменти платив, і возив мене до себе у вихідні. Я завжди відчувала його турботу і батьківську любов.
Згодом батько знайшов собі дружину, її звали Валентина. Вона вдова, мала двох дітей від першого чоловіка. З Андрієм та Наталею ми одразу ж поріднилися. Вихідних я почала чекати ще більше. У сім’ї батька я почувалася як риба у воді, навіть додому не хотілося.
Мама ж мала від другого чоловіка двох: хлопчика та дівчинку. Вони з вітчимом вирішили відкрити бізнес, але щось пішло не так – їм довелося продати велику квартиру в центрі міста, а натомість заселитися у двокімнатну на околиці. Жити вп’ятьох було дуже незручно.
Потім вітчим почав заливати за комір. Мама вийшла працювати. А мені довелося стати нянею для своїх брата та сестри.
Якось я зібрала речі і пішла жити до батька. Після того маму я не бачила. Знала лише, що сестру з братом забрали до дитбудинку, а маму позбавили батьківських прав. Вітчима ж не стало.
У сім’ї батька я як наново на світ з’явилась. І тітка Валя, і її мама – бабуся Ганна, у мені душі не чули.
Минули роки. Нині мені тридцять чотири. Вже заміжня, двоє діточок маю. Діти тітки Валі – Андрій та Наталя – теж знайшли свої другі половинки і влаштувалися у житті.
Коли не стало бабусі Маші, мами мого батька, вона заповіла мені свій дім. А за рік несподівано не стало й тата. Квартиру він передав Андрію та Наталі, а мені заповів свій автомобіль.
Ще була дача. Щоправда, недобудована. Ми вирішили не продавати її, а відремонтувати та облаштувати, щоб приїжджати туди та проводити час сім’ями.
Коли моя мама одного разу дізналася, що не стало бабусі та батька, вона знайшла мою адресу і прийшла до мене. 20 років минуло, як ми одне одного не бачили.
– Я чула, бабуся тобі дім залишила, а батько що лишив? – Запитала мама. – У тебе ж ще брат та сестра є! Де ж справедливість? Спадщина ця не твоя, а спільна, вона від батька з бабусею. Ти знаєш, як нам нелегко? Чому ж нічим не допоможеш?
Але я сказала, що нічого ми не ділитимемо, і попросила її піти. Може, це й неправильно, але вважаю, що нічого я їй не винна. Це вже не мама, а інша людина. І вона, і діти, яких вона у світ привела від другого чоловіка – для мене зовсім чужі люди. Брат та сестра в мене вже є – Андрій та Наташа.
Дачу ми благополучно добудували, і тепер там часто разом збираємося. І тітку Валентину привозимо. Усі вони – моя справжня сім’я. Ближче і рідніше в мене нікого немає.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
