Ну, звісно ж я раділа тому, що зовиця при надії. Все ж то радісна подія, тим паче, Галина вже давно чекала лелеку, а та все стороною і стороною. От тільки не чекала я що та радісна новина стане початком кінця мого шлюбу. У свекрухи ж “справжній онук” з’явився.
Ну так. ідея спільного проживання з батьками чоловіка від самого початку була не правильною, я вже зараз те добре розумію. Але, коли ми лиш вирішили квартиру придбати, то зачекати у домі свекрухи поки ремонт скінчиться. було ніби як розумно.
Однак, усі перепетії, що випали на останні чотири роки, втрата чоловіком роботи, два мої декрети один за одним, ну ніяк позитивно на наш ремонт не вплинули.
За чотири роки всього і спромоглись, що стіни вирівняти, підлогу і стелі зробити. Але, роботи чорнові, і про те, щоби жити у тому домі і мови не могло бути.
Та й діти у нас одне за одним. Спочатку – Вадимчик, а потім несподівано – двійня. Тут, аби на їжу стало, куди вже про будівельні матеріали думати. А везти трьох дітей в порожні стіни? Як?
От і залишились ми у свекрухи на трішки і те трішки вже четвертий рік. Наша кімната була схожа на склад, бо коли ти маєш трьох дітей, то й речі на шість квадратів складаєш до стелі.
Я виморювалась до не можу. Старшому лиш два з половиною, молодші лиш з’явились, чоловік на роботі і в день і вночі. Нікому мені допомогти.
Свекір і свекруха якось так жили, ну – паралельно. Тобто вони ніби, як сусіди через стінку із спільним санвузлом і кухнею. Готували окремо, прали окремо, лиш вхідні двері і ванна одна об’єднували.
Ну а тут приходить із радісною новиною сестра мого чоловіка:
— Я при надії, буде хлопчик.
Звісно ж ми зраділи за Галину, привітали. Але я за дві хвилини і думати забула про неї і про те, що вона мамою стане. Старший хникав,а молодших треба було годувати. Не до посиденьок.
Дарма я тоді вийшла із кухні, бо без мене мені роботу знайшли і обов’язки приписали. Доки я з дітьми була зайнята моє життя на наступні пів року було розписано похвилинно.
Бачте, Галина сама жила біля свекрухи і вирішила, що з появою дитини вони переїдуть до мами, тобто у ту квартиру де ми всі мешкали – у дім батьків мого чоловіка і Галини.
І так все гарно вийшло у них: я ж усе одно вдома і нічого не роблю, тож буду допомагати Галині з малюком, адже у мене діти вже будуть доросліші, а у Галі – первісток лиш.
Я про те ні слухом ні духом, аж поки Галину не виписали зі стаціонару з малюком. От тоді моє “веселе” життя і розпочалось.
— Нелю, приготуй їсти Галині і збігай до магазину, вона тобі список покупок написала. – каже мені вже наступного ранку свекруха.
Я злегка підздивувалась, брови на лоба полізли, бо ж саме на руках син менший, зубки лізуть, не спить уже 20 годин, я сама мов та сновида, а тут так все просто: “приготуй і збігай”.
Кажу, що не можу, що в мене діти і що я б сама поїла хоч чогось за два дні.
— Що ти ними виправдовуєшся, – раптом свекруха мені каже. – В тебе он, які вже великі, а в Галинки манюня, лиш на світ з’явилась. Так важко допомогти? Я на роботу, не сидіти ж їй із малюку гллодними?
І от так із дня в день. Ще й будять мене, якщо борони Боже я заснула біля малих. Куди, в квартирі ж прибрати треба, їсти треба, в магазин треба, а я лежу нічого не роблю, а діти в мене “дорослі”.
Попросила чоловіка заступитись, а той лиш відмахнувся:
— У мене на роботі негараздів вистачає, ще й вдома спокою ніякого. Ти доросла людина – розбирайся сама.
Але ж дійшло до того, що стала я тій Галині скрізь не така. То діти мої надто голосні, то я не вчасно на кухні, то сплю мало, то довго, то ходжу голосно, то надто тихо. Дійшло до абсурду: “Стій на місці, йди до мене”, щось таке.
Одного дня я не витримала і поїхала з малими і торбою речей до батьків своїх у селою. Так, от у маршрутці із двійнею якій і року немає, і з трирічним малюком. Добрі люди допомогли.
Думала, що чоловік приїде, чи хоч речі вже у ту квартиру недобудовану перевезе і ми там будемо вже якось жити:
— Ти не створена для сім’ї, як я бачу. – каже мені людина, яка вдома з’являлась на п’ять годин і то спав, – Я зрозумів, що ти мене використовувала. Більше такого не потерплю.
Я аж на телефон свій поглянула, аби впевнетись, що то я зі своїм чоловіком говорила. Але ж ні, з нмм.
Потім було розлучення і розподіл майна. Квартиру так і продали із незавершеним ремонтом, зате, я маю дім у селі власний, тут тепер із дітками мешкаю.
А Галина так біля мами і живе. Перебралась у нашу колишню кімнату, а свого брата – мого чоловіка колишнього, переселили на один із балконів, бо ж у ще одній кімнаті тепер – дитяча.
Цікаво, як йому? З того балкону бачить, чи створена його жінка для сім’ї? Прозріє швидко? Чи й не чекати?
Головна кратинка іоюстратвина.
