Нині я в Італії куди поїхала на заробітки ще вісім років тому. Прибираю у італійців, інколи замінюю наших дівчат. коли ті їдуть у відпустку. Все зароблене передаю мамі, адже я старша у сім’ї і маю ще п’ятьох менших братів і сестер.
Здавалось у нас із мамою повне порозуміння і гармонія. Ми завжди знаходили спільну мову, тому і стала для мене неприємним сюрпризом реакція мами на мій дзвінок із радісною новиною.
— Ти наївна, чи прикидаєшся. Що ти собі надумала? Хіба не знаєш, чим таке завершується?
Мене звати Євгенія, мені 30 років, і я найстарша в нашій багатодітній родині. Я виросла в маленькому селі, і наше життя було непростим.
Так склалось що у моєї мами ніяк не складалась доля і особисте життя. Зрештою вона сама виховувала нас шістьох бо ж кожен із її трьох шлюбів закінчувався розчаруванням.
Я пам’ятаю, як ще в дитинстві спостерігала за тим, як вона намагається зібрати до купи наше життя, незважаючи на труднощі. Якою була щасливою, коли виходила заміж, як кохала свого чоловіка і як гірко розчаровувалась. коли шлюб виявлявся не вдалим і чоловік покидав нас.
Як і всі дівчата з нашого класу, після школи я мріяла навчатися, однак це було нереально. Грошей не вистачало навіть на хліб, що вже казати про оплату навчання.
Тоді мама попросила мене поїхати на заробітки, адже потрібно було підтримати родину. Діти росли, потрібен був одяг взуття і елементарні речі, на які йде купа грошей, яких у нас тоді не було.
Спочатку я працювала в Польщі на полуничних плантаціях. Робота була важкою, а гроші — мізерними. На життя там ледь вистачало, а вдома потреби росли. Тоді ми з мамою вирішили, що я поїду далі, до Італії.
Тут в Італії я працюю вже шість років. Прибираю, інколи замінюю наших дівчат, коли ті їдуть у відпустку додому. Робота важка, але оплата краща ніж була Польщі.
Все, що я заробляю, надсилаю мамі. Гроші йдуть на їжу, одяг для дітей, школу і все інше. На себе я витрачаю мінімум: орендую маленьку кімнату, готую вдома, уникаю зайвих витрат. Я знаю, що кожен євро важливий для моїх братів і сестер.
Найменшому, Максиму, лише сім років. Він навіть не пам’ятає мене, адже я поїхала, коли він ще не вмів ходити. Старша із моїх сестер за три роки скінчить школу.
Сестра хоче вчитись, я обіцяла допомогти, але мама проти. Вона каже, що тій буде краще біля мене в Італії працювати, ніж намарне п’ять років і купу грошей витрачати.
Але моя розповідь не про це. Два роки тому я познайомилася з Алі. Він із Туреччини, працює у сфері туризму, а його батьки мають невеликий готель на узбережжі.
Ми зустрілися випадково, коли він приїхав до Італії на конференцію. Спершу це були просто дзвінки й повідомлення, але з часом наші стосунки стали серйознішими. Алі зробив мені пропозицію. Він хоче, щоб я переїхала до нього в Туреччину і стала частиною його родини.
Я мріяла про це. Мріяла про власну сім’ю, де я буду не лише донькою і сестрою, а й дружиною, матір’ю. Алі любить мене, і я відчуваю, що з ним буду щасливою.
Однак моя мама категорично проти. Вона каже, що я гірко пожалкую, якщо вийду заміж за іноземця. Вона наводить мені купу прикладів того, наскільки нещасливою може бути жінка, яка обрала вийти заміж за людину, з іншим менталітетом.
Мама просить подумати про те, що буде з родиною, якщо я поїду. Мама ж залишиться одна з п’ятьма дітьми. Хто тоді буде їм допомагати?
Я розумію, що мама турбується про мене, про мою долю, але іноді здається, що вона більше переймається не за мене, а за те, як житиме далі без моєї підтримки.
Цими думками я живу останні кілька місяців. Чи можу я дозволити собі стати щасливою, знаючи, що вдома вони можуть залишитися без допомоги?
Чи правильно буде відмовитися від кохання заради обов’язку? Алі підтримує мене у всьому, але я бачу, що йому важко чекати. Він хоче, щоб я прийняла рішення і ми почали наше життя разом.
Алі обіцяє, що я зможу підтримувати зв’язок із сім’єю, навіть допомагати їм фінансово, але я знаю, що це вже не буде так, як було коли я не мала сім’ї.
Декілька днів тому я знову розмовляла з мамою. Вона хлипає і просить мене не робити цього кроку. Вона повторювала:
– Я знаю, як важко жити з іноземцем. Це не твоє, доню. Пообіцяй що не будеш поспішати. Тобі усього і є що 28 років, все життя попереду ще.
Ох! Я заплуталась. Як же ж мені бути? Кого слухати?
Головна картинка ілюстративна.
