Я відкинулася на спинку старого бабусиного крісла і сердито пирхнула, дивлячись у вікно. За вікном йшов жовтневий дощ.
– І ось так от, ба, – мій голос зірвався, – я поїхала. Зібрала речі й поїхала. Він навіть не помітив, доки я йому повідомлення не відправила, що я не ночуватиму вдома. Каже: «Чому?». «Чому?», бабусю! Я вже не витримую цього нехтування.
Бабуся Ніна, така спокійна, що аж дратувало, відставила свій чай. Вона похитала головою з легкою посмішкою.
– Дитино, ти думаєш, увага – це безперервний потік компліментів та романтичних вечорів? Увага – це коли знаєш, як зробити приємно, навіть якщо для цього треба… трохи постаратися.
– Тобі легко, – я зітхнула, махнувши рукою. – У тебе з дідусем і близько такого не було. Дідусь – це ідеал! Він завжди слухався тебе, погоджувався. Тобі пощастило з чоловіком, який тебе любив і старався все зробити для твого блага.
І тут бабуся засміялася. Це був дзвінкий, щирий сміх, від якого на її щоках з’явилися милі зморшки.
– Мій Павлик? Слухався? Люба, ти його зовсім не знала! Твій дідусь – людина-стабільність. Він не любив змін. Будь-яка нова фіранка в його очах була загрозою світовому порядку, і, особливо, сімейному бюджету!
– Я не вірю, він завжди витрачав на мене гроші.
– О, на тебе, на твою маму дідусь грошей не шкодував, а от на мене, його дружину, то ні. «Ти ж дружина і мати, що тобі ще треба», – отак мені казав. Твоїй матері дві пари чобітків, а мені ще торішні, мамі твоїй платтячка і пальтечка, а мені ще дівоче. «Дивися, яка ти у мене струнка, ще в дівоче влазиш і воно тобі дуже пасує, ще й мода вернулася», – казав.
Вираз обличчя в бабусі був вже геть не милим, вона пашіла від спогадів.
– А тепер послухай про нашу «гармонію» і про його «слухняність» на одному маленькому прикладі і тоді ти зрозумієш, чому ти сидиш на стільці, з якого вже вата вилазить.
Вона почала розповідати, а я слухала, дивлячись тепер на квартиру, звичайну двокімнатну хрущовку вже іншими очима.
«Ми щойно відсвяткували ювілей, – почала бабуся, – і наші діти – твої мама і дядько – вирішили зробити нам подарунок: ремонт у ванній».
– «Батьку, час міняти! Тут плитка, як музейний експонат, сантехніка – просто іржа», – наполягав Сашко. – Дідусь твій одразу насупився, – бабуся навіть зобразила його суворий вираз обличчя. – «Навіщо? І так добре! Стара, але що їй станеться? Нам вистачить, не треба бруду розводити, – він був категоричний. – Я подивився на нього і зрозуміла: ніколи мені не бачити в ванній гарячої води. Ніколи. Треба діяти інакше, обхідним маневром.
Я сказала йому таке:
– Павлику, треба здоров’ям займатися! Раз ти не хочеш гарної ванної, то діти нам купили путівку в гори, два тижні!
Він погодився лишень тому, що це було безкоштовно, як він собі думав.
І ось вже ми приїхали, дихаємо свіжим повітрям та п’ємо джерельну водичку, як дідусь твій почав збиратися додому. А я ж знаю, що ще нічого не готово. Мама твоя мені все розповідає за хід ремонту.
Діти найняли майстрів поки батька немає, а далі поставимо його перед фактом, і всі будуть щасливі.
Але ж твій дідусь був, як радар! Через тиждень у санаторії він раптом занепокоївся:
– «Ніно, мені треба з’їздити додому», – заявляє. – «За кедами! Зручніше буде по горах гуляти буде!». Я розумію: не в кедах справа.
– Павле, які кеди? Туди й назад десять годин їхати!
– Ні, мені треба.
І поїхав.
Я дітей попередила і не знала, що ж робити, бо він таке влаштує, що всі будуть пам’ятати.
Але мати твоя придумала дуже добру річ. Вона зателефонувала батькові і каже:
– Тату, тут таке діло. Тільки ти мамі нічого не кажи. Це має бути сюрприз для неї. Ми зробили ремонт. Ми боялися сказати, знаючи, як вона це сприйме. Вона завжди дуже економна, але ти подумай, вона носить прання до мене, а так матиме пральну машинку вдома, що не треба воду виливати, а все саме і пере, і зливає. Ти ж розумієш, що у неї спина і все йде лишень до схилу.
І що ти думаєш? Він вернувся в санаторій? Аякже.
Він приїхав, побачив світло-бежеву, під мармур плитку, нову білу сантехніку. І його настрій змінився!
– «Та-ак… Краса… Оце мати здивується…» – пробурмотів він дітям. Він настільки захопився ідеєю секрету, що забув, за чого їхав!
Він повернувся до санаторію, але його очі світилися. Я чекала.
– Як там удома, Павлику? Все гаразд? – питаю, зберігаючи невинний вигляд.
Він пом’явся, потім нахилився до мене, як найбільший конспіратор світу, і прошепотів:
– Ніно… Скажу тобі дещо… Тільки ти мене не видавай. Наші діти… вони зробили ремонт. Ти тільки не хвилюйся, найстрашніше вже позаду. Стару плитку винесли, нову поклали… І дзеркало буде новим!І найголовніше – нова пральна машина з сушаркою.
Я ледве стримувала сміх! Він, мій впертий чоловік, не просто прийняв зміну, він став її співучасником!
– «Ох, – зітхнула я, округливши очі. – Ну раз це вже відбулося, то треба прийняти з вдячністю. Вперті наші діти, всі в тебе! От хитруни!»
– «Може, вперті й у мене, а хитрі в тебе. Це точно!» – засміявся чоловік. – «Але ти пам’ятай – вдай, що це для тебе сюрприз. І мене не видавай».
Я обійняла його. «І ти в мене хороший, Павлику…»
Бачиш? – підсумувала бабуся, – Твій дідусь прийняв те, що не любив, лише тому, що ми перетворили це на наш спільний секрет, на подарунок мені. Він відчув себе захисником моєї радості, а не жертвою ремонту. Ми в шлюбі не слухаємося, ми – підтримуємо та інколи хитримо, щоб зробити приємно. Твоєму чоловікові, можливо, потрібен не докір в ігноруванні, а інший спосіб відчути свою важливість. Подумай про це.
Я задумалася. Навіщо грати в якісь ігри, а не сказати прямо? Не думаю, що дідусь змінився, бо стільці й справді старі, він і далі економить, а бабуся тішиться своїй ванній, як єдиній новій речі за все її життя. Хіба не так?
