fbpx
Історії з життя
О сьомій ранку Оленка прокинулась від різкого окрику. Блідий мов стіна семирічний старший онук стояв поруч і говорив, щось геть не зрозуміле: — Бабусю, бабусю. З мамою щось не те. Я її буджу а вона, якась не така

— Бабусю, а почитай нам казочку про хоробре оленятко, – просили онуки, – Ми не будемо плакати сьогодні, чесно-чесно!

Двоє онучат дивились на Олену великими сповненими надії очима. Оте їхнє “бабусю” завше веселило її. Їй лишень сорок, а донька, як і вона рано заміж вийшла і ось. У сорок має двох онуків. Такі ж, як і її доня світловолосі і голубоокі. Такі ж добрі, ніжні щирі.

— А ти Дмитрику он уже сльози втираєш. Далось вам оте оленятко? Знову, коли мисливці маму його забиратимуть, ви плакатимете. А давайте про левеня і черепаху сьогодні?

Але малі були невблаганні, і Оленка знову читала про хоробре оленя, яке втратило матір і саменьке виживало в лісі.

— І хто такі казки дітям пише? – мовила втираючи сльозу, – Нащо їм знати про те, який світ несправедливий? Вони ж діти.

На кухні сиділа знову вся в сльозах її дочка.

— Мамо, – говорила схлипуючи, – Скоро старшого до школи збирати. А де взяти скільки грошей. Я сьогодні за останні хлібу купила.

Так, вони жили бідно! Олена підзаробляла де і, як могла, але усі кошти ішли на постійні реабілітації для молодшого онука. Її дочка не могла працювати. Розлади дитини потребували щоденної, щохвилинної присутності матері. Постійні масажі і вправи. Басейн і спеціальне взуття. Всього й не перерахуєш, а коштів обмаль. Вони навчились виживати і бачити в своєму житті лишень хороше, але інколи, ось так, на котрусь із них накочує могутньою хвилею відчай. Тоді вони плачуть удвох обійнявшись на кухні. А вже на ранок з новими силами боролись за життя. Ось і сьогодні так. Сіли обійнявшись. Знову виплакались обоє, далеко за північ пішли у ліжко.

О сьомій ранку Оленка прокинулась від різкого окрику. Блідий мов стіна семирічний старший онук стояв поруч і говорив, щось геть не зрозуміле:

— Мама, вона не ворушиться. Я її буджу а вона, якась не така.

У засвіти Оленчину дочку проводжало багато людей. Приїхав навіть колишній чоловік. Не дивлячись в очі Олені поцілував дітей і поклав одну єдину гвоздичку колишній дружині.

— Донечко, – гукала Олена, – ти ж подивись скільки людей зійшлось. Дітки плачуть. На кого ж ти нас лишила? Ось поглянь, – тицяла навіщось повні жмені зім’ятих купюр, – поглянь, як багато люди знесли тих папірців. Вистачить і на реабілітацію і на те, аби зібрати онука до школи. Ти лиш підіймись, доню!

Все, як у тумані. Отямилась десь аж під вечір. За плече торкав колишній зять.

— Речі, зберіть мені речі.

— Які? – крізь туман мовила Олена, – Тут твого нічогісінько немає.

— Речі хлопчиків. Я їх забираю додому.

— Забираєш? – Олена встала з ліжка і пішла на зятя з таким обличчям, що той знітившись почав відступати. – Ти їм хто? Де ти був усі ці роки? Втік? Та ти хоч пам’ятаєш, як їх звуть! Знаєш хоч щось про те, як доглядати молодшого? Геть, – ревіла на ввесь дім, аж люди позбігались, – геть звідси. Вона через тебе, через те, що ти тоді утік на той світ так рано пішла. Молода, а сказали, що всього отого, що пережити довелось не витримала.

Олену тримало четверо родичів. Зять утік.

Уже наступного дня за порадою подруги Олена звернулась у службу опіки, аби оформити усі необхідні документи і стати законним опікуном онуків. Але тут її чекало розчарування.

— У них є батько, – сказала співчутливо жінка, – він і є єдиним опікуном. Якщо відмовиться, приходьте. А можливо і не згадає про них. Тоді уже інша справа буде.

∗ ∗ ∗

У малесенькій кімнатці схлипувало двоє хлопчаків. Ніч, єдиний час коли вони могли дати волю почуттям. Вдень, за ними уважно стежила баба Таня.

— Не підходь до тієї шафи, не чіпай, не ставай туди, не говори так, не стій тут.

Це все, що малі чули щодня. Якісь чужі тьоті і дяді забрали їх з їхнього дому  і привезли чомусь сюди. Вони плакали і благали залишити їх із бабусею Оленкою, але дорослі не чули. Тато привіз їх сюди і більше не з’являвся. З бабусею Оленкою їм навіть розмовляти не дозволяють А баба Таня їх не любила – вони відчували.

— Нічого, братику, нічого, – казав старший голублячи найменшого, – Ми з тобою двоє хоробрих оленят, які заблукали у лісі. Ось побачиш – ми все зможемо удвох. І повернемось у наш дім. У наш рідний дім. Я тобі обіцяю -ми зможемо!

Ця історія не вигадка. Хлопчики уже дорослі парубки і повернулись до своєї рідної бабусі Оленки. Своє життя після того, як не стало їхньої мами згадують неохоче. Кажуть, що лиш зараз навчились посміхатись.

І все ніби й добре у них, але хто поверне цим дітям загублене дитинство? І як багато от таких ще чекають свого повноліття, аби навчитись посміхатись?

Автор Анна Корольова.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page