fbpx

Образилася так, як вміє мама – заховала глибоко-глибоко і тільки спокійно відповідала на привітання телефоном: «Дякую, донечко. Дуже рада, що ти подзвонила. Не будете – то й не страшно, ви ж того тижня приходили в неділю». Мовчки прибирала їжу в холодильник, дещо в морозильну камеру – розморозить, як прийдуть діти

– Бачу, сестричко, ти на гостей чекала, – окинула оком живописний гармидер Оксана.

– Так, бачиш, що поприбирала… з-під ніг, – весело відповіла Іра, обіймаючи улюблену сестру.

– Дуже тобі дякую за гостинність.

– Ой, перестань. Життя потрачене на прибирання – потрачене намарне.

– В когось інша думка, але ти й так не в змозі її осилити. Отож до головного: хто що готує, щоб не було двох тортів, як минулого разу.

– Ти до цих пір не можеш забути? Я ж не могла прийти з порожніми руками, а вона вічно всі подарунки віддає.

– Я його пекла два дні, а найгірше, що всі їли твій купований і хвалили. А мій ні.

– Ну, горіти мені яскравим полум’ям, – байдуже засміялася Іра.

У мами ювілей – сімдесят. Вона не хоче ніякого офіціозу, але щось ніби й треба робити. Тому збере всіх по-домашньому, накрутить голубців, зварить холодець, буде шуба. Якщо хтось прийде. Але як нікого не буде, то теж не ображатиметься. Вона така. Не ображатиметься, але чекатиме і дуже зрадіє, що прийшли, і дуже дякуватиме. І буде така щаслива-щаслива. Оксана і Ірина часто ігнорували мамине свято, бо як мама не ображається, та ще й випадає на робочий день… У кожної було навчання, залицяння, робота і одруження, і діти, і проблеми…

Мама ніколи не переносила свій день народження. Говорила, що відбула і досить. Раніше жалілася, що гості йдуть і йдуть і це не свято, а якась надважка робота. Спочатку раділа, що відпали колеги, далі друзі, але коли й діти почали не приїжджати – образилася. Образилася так, як вміє мама – заховала глибоко-глибоко і тільки спокійно відповідала на привітання телефоном: «Дякую, донечко. Дуже рада, що ти подзвонила. Не будете – то й не страшно, ви ж того тижня приходили в неділю». Мовчки прибирала їжу в холодильник, дещо в морозильну камеру – розморозить, як прийдуть діти і ласувала тортом, хоч щось приємне, правда, він маленький, як і передбачала: для всіх не стало б, а для неї – якраз.

Потім вона заспокоювала себе словами, що діти й так часто приходять і внуків приводять. І добре, що у них є робота, матимуть на щось гарне собі чи дітям. Будуть зараз стомлені їхати, ні настрою, ні сил. Хай відпочинуть. Теж не мають спокою, як і вона колись. Колись… «Ще одна дівчинка?!» – «привітав» чоловік, – «Ти хоч здатна сина мені подарувати чи ні?». Від образи вона ковтала сльози і пригортала маленьку Іринку, таку біленьку красунечку… Мирон пішов до іншої десь через півроку, але та теж народила йому двох дівчат.
А вона? Вона не зламалася, бо на ній були діти. Тягла одну в садочок, другу в ясла. Відпрошувалася, брала відгули, як хворіли, стояла в чергах за всім. В тих чергах і з дітьми бавилася і казочки їм розказувала, бо завжди не було часу полежати досхочу зранку в дитячих найсолодших обіймах, чи поїхати на море. Все потім, потім… Єдине, що вона постановила – не відкладати дні народження. Ніколи. Тому на кожне з їхніх готувалася заздалегідь: купити подарунки, перед тим стати в чергу, купити торт, який відклали їй за послугу, купити дефіцитних солодощів. Прибігти раніше з роботи і вести своїх красунечок додому, де вже чекав накритий стіл, саморобні плакатники і різнокольорові кульки… Скільки радості було в їхніх очах – вона й донині купається в цих споминах…

Сьогодні зустріла Мирона – геть вслут, ледве впізнала… «Чудово виглядаєш, Маріє», – ошелешив компліментом, – «Як ся маєш?». Вона розвернулася і пішла геть. Без жодного докору сумління, хоч і примітила його недоглянутий вигляд. Знала, що жінки його не стало, діти далеко і живе сам. Знала, бо містечко маленьке та й знайомі спільні були. Знала і зловтішалася. Молодість не знає, що старість таки приходить і не треба гіршого покарання, як знати, що скоро кінець. Машинально крутила голубці, холодець ще вчора налила і думала про своїх дітей, які наче й близько, але… Раптом дзвінок в двері… і гурба з верескливих дітей, буркочучи чоловіків і щасливих дочок ввірвалася в квартиру.

Автор: Ксеня Ропота.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page