Я стояла посередині вітальні свекрів, тримаючи на руках однорічну Соломійку, яка щойно зробила перші кроки й тепер радісно плескала в долоні. Дядьки з родичами, розсаджені за святковим столом, знову почали свою стару пісню про “породу”. Один із них, дядько Петро, підвів келих і проголосив:
— Ну, брате, генетика — то сила! У нас у роду завжди хлопці першими йдуть. А тут дівчинка. Може, хтось інший постарався?
Інший дядько, Іван, захихикав і додав:
— Точно, навіяло, мабуть. Бо ж у нашій сім’ї такого не буває!
Я відчула, як обличчя палає. Соломійка, не розуміючи нічого, потягнулася до маминого намиста. А мій чоловік, Тарас, раптом підскочив із місця, його очі блиснули гнівом.
— Припініть негайно! — гаркнув він так голосно, що склянки на столі задзеленчали. — Це моя донька! Я все перевірив! Тест ДНК зробив, документ є! Різні гени бувають! Кому цікаво — можу показати прямо зараз!
Усі завмерли. Свекруха прикрила рота долонею, свекор відвів погляд. А я відчула, як земля йде з-під ніг. Який тест? Він що, справді думав, ніби я здатна на зраду?
Прямо при всій родині він зізнався, що підозрював мене, що бігав по лабораторіях, перевіряв, чи свою виховує дитину?. Соломійка заплакала від різкого голосу батька, а я стиснула її сильніше, намагаючись не розридатися сама.
У той момент я зрозуміла: це кінець. Більше жодного слова, жодного пояснення. Просто візьму доньку і піду геть.
Мене звати Олена, і коли я вперше зустріла Тараса, мої думки були далекі від будь-яких планів на майбутню родину. Мені було двадцять три, я щойно закінчила університет у Львові, працювала в невеликій маркетинговій агенції, де займалася дизайном рекламних банерів.
Життя вирувало: подруги, вечірки в кафе на Площі Ринок, прогулянки старими вуличками, де кожен камінь дихає історією. Тарас з’явився випадково — на корпоративній вечірці колеги, де він був запрошеним фотографом.
Високий, з теплою посмішкою і легкою щетиною, він одразу привернув увагу, але я не квапилася. Ми просто розмовляли про музику, про подорожі, про те, як він мандрує Україною з камерою.
— Олено, а ти пробувала знімати на плівку? — запитав він, простягаючи мені свій старий фотоапарат. — Це як магія: чекаєш, поки проявиться знімок, і раптом — світ застиглий у моменті.
Я засміялася, покрутила апарат у руках.
— Ні, я більше по цифровому. Швидко, зручно. А ти, мабуть, романтик?
— Трохи, — зізнався він. — Життя і так летить, хочеться вловити краплини.
Ми обмінювалися повідомленнями, але я не будувала ілюзій. Тарас одразу дав зрозуміти: серйозні стосунки — не його. “Я вільний птах”, — казав він у жартах.
Я тільки кивала: добре, хай так. Моє життя і без нього було повне — ранкові пробіжки парком, зустрічі з подругами за кавою, хобі малювання аквареллю.
Якщо йому не цікаво глибше, то знайдеться хтось інший. Але поступово все змінилося. Він почав дзвонити частіше, пропонувати прогулянки, ревнувати до моїх друзів-чоловіків.
“Ти ж моя муза”, — шепотів він одного вечора, коли ми сиділи на лавці біля фонтану.
Через рік він запропонував з’їхатися. “Давай спробуємо, Олено. Разом буде веселіше”. Я погодилася. А ще за пів року, під час романтичної вечері в ресторані з видом на Високий Замок, він дістав коробочку з оручкою.
— Олено, вийдеш за мене? — запитав він, очі сяяли.
— Так, Тарасе, звісно! — відповіла я, і ми поцілувалися під оплески відвідувачів.
Весілля було скромним, але затишним: у колі родини та друзів, у ресторані біля річки. Я одягнула просту білу сукню, він — костюм. Тарас був моїм першим чоловіком у всьому сенсі.
Ми знали одне одного вже давно, жили разом, і я навіть уявити не могла, що хтось інший з’явиться в моїх думках. Навіщо? Я одразу відмовилася від будь-якого спілкування з колишніми знайомими хлопцями, якщо відчувала хоч натяк на флірт.
З одногрупниками чи чоловіками подруг тримала дистанцію — тільки привітання, ніяких жартів. Тарас був ревнивим від природи, тож я робила все, щоб уникнути непорозумінь.
Одягалася скромно: спідниці нижче коліна, блузки з довгим рукавом, нічого яскравого. На роботі спілкувалася тільки по справах — проекти, дедлайни, презентації.
Переписки не ховала, телефон лежав на видному місці. Гуляти чи в гості — тільки з Тарасом. Жила, ніби в строгих правилах, але для мене це було нормально: кохання варте компромісів. І ось, через кілька місяців після весілля, я завагітніла. Тарас був на сьомому небі.
— Олено, це ж диво! — кричав він, обіймаючи мене на кухні. — Я вже уявляю, як ми гулятимемо з малюком парком!
Він не дочекався поїздки до батьків, подзвонив і вигукнув у слухавку:
— Мамо, тату! У нас буде дитина! Я стану татом!
Він навіть купив спеціальний альбом, вклеїв туди тест на вагітність і фотографії з УЗІ. Мріяв про сина: “Хлопчик буде грати у футбол, як я в дитинстві!”
Але на черговому УЗІ лікар усміхнувся і сказав:
— Вітаю, буде дівчинка!
Тарас миттєво змінився. Його обличчя потемніло, він відсунувся на стільці, всю дорогу додому мовчав. Я спочатку не зрозуміла, а потім обережно запитала в машині:
— Тарасе, ну що з тобою? Невже так важливо, щоб першим був хлопчик? Потім народимо сина, яка різниця? Зате донька буде старшою, допомагатиме!
Він різко повернувся до мене.
— Різниця є! У нашій сім’ї генетика така: завжди хлопці першими народжуються. У мами двоє синів — я і брат. У бабусі троє. У дядьків теж сини. А тут дівчинка. Ти що, не зрозуміла? Може, не моя вона?
Я розсміялася, думаючи, що це жарт.
— Тарасе, ти серйозно? У моїй родині все навпаки — сестри, кузини. І взагалі, стать дитини залежить від чоловіка! Ти ж біологію в школі вивчaв?
— Ні, наша генетика сильніша! — вперто повторив він.
— Генетика передається наступному поколінню, — пояснювала я терпляче, згадуючи шкільні уроки. — Якщо вірити твоїй теорії, то від доньки вже вимагай хлопчиків!
Він притих, але ненадовго. Коли ми поїхали до свекрів у село під Києвом, тема спливла знову. Свекруха, Марія Петрівна, гладила мене по руці:
— Олено, донечко, а може, лікар помилився? У нас у роду дівчаток першими не буває.
Свекор, Василь Іванович, кивав:
— Точно, генетика!
Я втомилася від цієї нісенітниці. Мріяла, щоб УЗІ помилилося, щоб народився хлопчик, аби тільки уникнути цих розмов. Навіть просила лікаря поговорити з Тарасом окремо:
— Докторе, поясніть йому, будь ласка. Він не вірить.
Лікар тільки розвів руками:
— Пані Олено, люди вірять у що хочуть.
Соломійка народилася в термін. Здорова, з гучним плачем, з моїми рисами — великими очима і пухкими щічками. Тарас тримав її на руках, але сумніви не зникли. Він розглядав її уважно:
— Очі якісь не наші. Волосся світле занадто. У мене в дитинстві було темне!
Я сміялася:
— Тарасе, подивися на свою маму — вона ж білява! А посмішка в Соломійки — точнісінько свекрушина.
Але він не вгамовувався. Свекри приїжджали і шепотіли: “Не наша порода.” Я ігнорувала, поринула в материнство: годування, колискові, прогулянки в колясці парком. Соломійка росла, сміялася, тягнулася до іграшок.
Коли їй виповнився рік, ми поїхали до свекрів на день народження. Святковий стіл, родичі, сміх. Соломійка зробила перші кроки по кімнаті, всі аплодували. Але дядьки знову почали:
— Брате, а пам’ятаєш нашу генетику? Хлопці першими!
— Може, Олена десь у гречку скочила? — пожартував один.
Я почервоніла, але Тарас раптом розходився не на жарт. Після його слів про тест ДНК я не витримала. Ввечері, коли ми повернулися додому, я спакувала речі.
— Тарасе, як ти міг? При всій родині зізнатися, що підозрював мене? Ти тест робив за моєю спиною?
Він спробував обійняти:
— Олено, ну то для впевненості! Я ж люблю тебе, доньку. Просто генетика.
— Ні, Тарасе. Досить. Я виросла в нормальній сім’ї, я маю принципи, моє виховання ніколи б не дозволило такого і ти повинен був це знати і розуміти, побачити. Я повинна була терпіти оці ваші закиди, виправдовуватись постійно. А тепер це? Знаєш, моє терпіння лусніло. з мене досить, говорити немає про що. Ти мене принижуєш постійно. Я йду.
Він благав:
— Зачекай, пробач. Я викину той папір, більше ніколи.
Але я вже подзвонила батькам, взяла Соломійку і поїхала до мами. Розлучення оформили швидко — через суд, без сцен. Тарас намагався дзвонити, писати: “Олено, повернися, я все зрозумів. Нащо так різко”.
Але я не вірила. Нехай шукає когось, хто народжуватиме йому хлопчиків за його “генетикою”. А ми з Соломійкою почали нове життя: я знайшла кращу роботу в Києві, донька пішла в садок, ми гуляємо парками, малюємо, співаємо. Життя прекрасне і без тих підозр.
Головна картинка ілюстративна.
