Очікування для мене ставало просто нестерпним і я вже кілька разів брала до рук телефон, але чоловік мене спиняв. Минуло два місяці як ми не чули голосу рідної дитини, вона не тільки не телефонувала, а й не писала повідомлень. Нарешті, одного дня, вона таки нас набрала і ми почули те чого не хотіли, хоча й очікували.
Більше двадцяти років я із чоловіком на роботі в Португалії. Ми доглядає будинок одного заможного пана. Я наводжу лад у домі, а чоловік на прибудинковій території. Фактично. ми самі собі господарі, адже будинок не жилий. за час нашої роботи сім’я господаря сюди приїжджала від сили разів із десять, адже проживають вони в Америці.
Увесь цей час ми донці своїй допомагаємо. Вона вивчилась, працює. Ми їй і квартиру придбали і будинок заміський уже збудували. До нас вона не раз на відпочинок із сім’єю приїжджала. Ну і передачі щодватижні, як по графіку. ми передаємо її улюблені делікатеси, що у продажу в нас не знайдеш. ну і речі, які вона замовляє вдома на Португальських сайтах, а ми оплачуємо на місці і потім їй у посилці усе їде.
Донька у нас одна і ми завжди намагалися її балувати. Виховували у любові давали все, що треба було. Навчалася вона на відмінно. відвідувала різні гуртки. саме для того, аби вона здобула найкращу освіту і мала своє власне житло, ми із чоловіком і подались за кордон.
А це, десь із три місяці тому чоловік зауважив, що наша дочка нам дзвонить лише тоді, коли вона чогось потребує, і найчастіше — це гроші. Я й не помічала собі цього. За день могла набрати її разів із десять, поговорити ні про що. А тут чоловік і каже, що фактично ми самі однобоко спілкування підтримуємо. Наша Ніка набирає нас тільки і тільки тоді коли їй гроші необхідні.
Вирішили її не набирати і зачекати, коли ж вона про нас згадає. Два місяці абсолютної тиші, аж тут дзвінок. Я узяла слухавку і поставила на гучномовець. Ніка сказала, що дуже поспішає. і навіть, не запитавши чи все у нас гаразд і куди ми зникли попросила кругленьку суму на придбання якогось новомодного мангалу на дачу. Мовляв він і коптить і запікає і смажить, але коштує, як крило літака. ну так, на життя кілька сотень їй потрібно було.
Тепер із чоловіком не знаємо, як і бути. Донька у нас одна єдина і вона те – заради чого ми прожили своє життя. та в нас по-суті і свого нічого не має. ми все в неї вклали.
Не допомагати їй? Але чи буде тоді вона із нами спілкуватись? А що, якщо наша відмова стане причиною того, що наші стосунки зіпсуються? заради кого тоді нам жити і працювати туту?
Може хто був у нашій ситуації? Що ж робити?
28,04,2023
Головна картинка ілюстративна.
