Пост блогера Зої Казанжи публікуємо зі збереженням стилістики автора. Переклад Intermarium.news.
“Одеса. Муніципальний пляж (читайте – безкоштовний). 7 ранку. Будній день. У цей час, як правило, на море приїжджають місцеві бабусі і трохи дідусів. Поруч зі мною розстелила покривало жінка років 65. Кинула речі і пішла купатися.
Вода ще досить прохолодна. Вона, охаючи і пофиркуючи, таки скуповувалася. Сіла на підстилку, витягла телефон з сумки – і почалося.
– Привіт! Так це я. На морі. Так тепла вода, тепла! Я ось тільки що викупалася. Я ж сказала, що піду. А ти думала, що я жартую? Давай, приїжджай, не лінуйся. Швидко збирайся. Все, чекаю!
Натискає відбій і знову комусь дзвонить.
– А ти чого трубку підняв? Я Свєті дзвоню. Що за мода безглузда, брати чужий телефон. Дай трубку Свєті. Ну нехай виходить з ванної. Ну простягни їй трубку в ванну … Свєтка, привіт! Це я. Виходь зі своєї ванної і давай на море. Так я тут. Влітку в морі треба купатися, а не під душем стояти. Тут кави вип’ємо. Ми вчора взяли чебурек і суп – 100 гривень. Нормально, я вважаю. Ну все, чекаю.
І знову дзвонить:
– Ритуля, я на морі. Давай, дуй сюди. Зараз дівчатка приїдуть. Так, Світлана візьме Шурика. А куди вона його діне? Він же любить з нами. Наші плітки слухати. Приїжджай, не затримуйся!
І ще один дзвінок: –
Вгадай, де я? Ні. Ні. Ні. Так на морі я! Де я можу ще бути в 7 ранку? Чому відразу на базарі? Я вчора сходила. І не в 7 ранку, а після обіду. Накупила полуниці і цілий день її їла. Ти ж знаєш, як я люблю полуницю! Давай, приїжджай вже! Зараз всі наші підтягнутися. Чекаємо.
Ну, як ви розумієте, далі я просто слухала. Відклавши убік книжку, яку взяла, щоб почитати на пляжі. А через годинку з’їхалися подружки моєї сусідки і, як я зрозуміла, чоловік однієї з них.
– О, а ти якось трохи краще став виглядати! – каже чоловікові ініціаторка тусовки на пляжі. – А це все завдяки моїй дружині! – відповідає той. І додає: – Ну і трошки моїй сусідці.
– А що сусідка? Молода, чи що? – Молода-молода, – сміючись, відповідає його дружина. -Ти б бачила, він гоголем став ходити, тепер пізно не вечеряє, худне. Правда, сусідка, по-моєму, навіть не впізнає його при зустрічі, але зате який стимул!
І вони регочуть. Із задоволенням і від душі. Ще трохи жартують над чоловіком, потім колективно йдуть в море. Потім відправляють чоловіка замовляти каву в кафе, розташованому трохи вище пляжу.
Біля кафе цвітуть фіолетові петунії, там хороші ціни і привітні офіціанти. Збираються самі. Сусідка натикається поглядом на мене і питає:
– А ви тут ще будете? Отримавши ствердну відповідь, просить: – Ой, а можна ми речі не будемо брати наверх? Дуже кави хочеться! Ми швиденько, га?
Власне, формулювання прохання не передбачає відмови. Я залишаюся стерегти речі)) Вони повертаються ще через годину. Шумно дякують – речі на місці)) Йдуть купатися. Через годину жінки перебралися в тінь – під паркан, де росте єдине дерево на пляжі. Вони не замовкають. Мені чути їх розмови, репліки і жарти. І всьому пляжу чутні. Вони жартують один над одним; беззлобно дістають чоловіка; обговорюють йогу, якою «можна займатися безкоштовно, якщо на 7 ранку ходити»; домовляються на вихідних їхати в якесь село, а навіщо, я не почула; обговорюють фасони кyпальників, які треба купувати, якщо хочеш в них «трошки себе заховати».
Читайте також: До дружини прилетів у гості родич з США. Їздили з Івано-Франківська до Львова – забирати з аеропорту. Враження!
За ті 4 години, що я була на пляжі, я не почула жодного разу і ні слова про пoлітику, невдячних дітей, високі ціни – нічого про «погане і нікчемне наше життя». Якби мені хтось про це розповів, я б не повірила.
Йдучи, махаю їм рукою. Кажу:
– Ви – прекрасні! Я прямо зарядилася вашим оптимізмом і веселим настроєм.
– О, ми такі! – відповідає моя сусідка. – І це ви нас ще років 10 назад не бачили!
Вони регочуть. А я йду”.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
