Одна жінка розлучилася з чоловіком. Через дрібницю. Він не зустрів її в аеропорту. Що вона, маленька, чи що? Можна ж замовити таксі і без проблем доїхати додому. Гроші є.
Який сенс пертися так далеко, витрачати гроші і час, якщо зручніше взяти таксі і доїхати?
Ця дама так і зробила. Зайшла в квартиру, чоловік за комп’ютером; обернувся і сказав: «Ти вже приїхала? Привіт!», – і знову уткнувся в екран. Чи то грав, чи то працював, важко сказати, він завжди був за комп’ютером. Або на дивані з планшетом. Або на роботі.
І все було нормально, навіть добре, і іпотеку виплачували, і іноді ходили в кіно. Все було нормально! Але вона пішла. І ніхто не міг зрозуміти чому. Вона і сама пояснити адекватно не могла. Це ж так важливо, коли нас зустрічають. І поїзд, нарешті, під’їжджає до перону, повільно-повільно. І всі дивляться в каламутні вікна, відсунувши шторки – де мої? Де зустрічаючі? Так боязно не помітити своїх в натовпі – а на пероні натовп, деякі з квітами навіть. І всі йдуть-біжать за повільним поїздом, теж дивляться у вікна – щоб побачити своїх. І радісно зустріти.
Потім, можливо, знову лайки почнуться або образи дрібні, запитання, розмови ні про що; але момент зустрічі – він найщасливіший. Це момент любові, коли бачиш дороге обличчя. І хочеться голосно сказати попутникам – а мене зустрічають, бачите? Чоловік, або мама, або тато, або дідусь з бабусею! Або друзі ось. Дивіться! Ось вони!
І з літака йдеш, і за звичкою дивишся у натовп зустрічаючих – шукаєш своїх. Хоча сам же їм велів не зустрічати – до чого зайві клопоти? Візьму таксі і приїду. Що я, маленький, чи що? Це маленьких зустрічають.
Як народимося – так і зустрічають. Безглуздим букетом, радісними обличчями, новою коляскою… Стоять, чекають, з ноги на ногу переминаються – зустрічають, значить. Це любов. Коли нас зустрічають – це любов, чиста і безкорислива. Така рідкісна.
І ця жінка зрозуміла, що її не люблять. Не люблять як слід. Всією душею і всім серцем. А просто живуть поруч … І пішла. І вийшла заміж за іншу людину, яка зустрічає. І вона його зустрічає, хоча клопіт це і не завжди розумно…
Читайте також: Одного разу той, хто робить вам зло, буде просити вас про допомогу
Я думаю, і там, в іншому світі, нас теж зустрінуть. Як на пероні, наші дорогі й кохані. І ми їх відразу впізнаємо – в натовпі, серед незнайомих людей. І потягнемося до них, і обіймемо, і підемо кудись додому, розмовляючи і розповідати новини.
Це любов.
Автор – Анна Kір’янова(психолог).
Фото – ілюстративне.
За матеріалами.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
