Відтоді тітка зі мною не спілкується.
А я так і не сказала їй того, що справді хотіла сказати: що саме через неї моє життя врешті обернулося на щось добре.
Не тому, що вона мені допомогла — ні. А тому, що вона дуже старалася допомогти собі.
Я й досі не розумію її мотивів. У неї, по суті, не було нікого, крім мене. Але вона зробила свій вибір. Обрала гроші замість єдиної родички.
Коли не стало моєї мами, я довго не могла звикнути до тиші в квартирі. Вона була не гнітюча — просто порожня. Ніби хтось вимкнув фоновий звук, який грав усе життя. Я ловила себе на тому, що прислухаюся: може, мама покличе з кімнати, може, попросить води або просто запитає, котра година. Але нічого не було.
Після всіх формальностей з’ясувалося те, що я знала й раніше, але на що не звертала уваги: велика чотирикімнатна квартира тепер офіційно належала мені та моїй тітці Лідії. Половина житла давно була оформлена на неї. Колись, ще багато років тому, після того як не стало моїх бабусі й дідуся, вони з мамою поділили квартиру порівну. Тітка вирішила не жити разом з мамою, вона мала власну квартиру, а мама вже тоді почувалася не добре і тітка проявила доброту.
Принаймні тоді так виглядало.
Мама тоді не могла викупити сестрину половину, адже виховувала мене сама, а тут і моє повноліття, і її недуга. Вона швидко втомлювалася, але ніколи не скаржилася. Казала тільки:
— Нічого, дочко. Прорвемося.
Я доглядала маму сама. Спочатку ще намагалася поєднувати навчання і роботу, але з часом зрозуміла, що так не вийде. Підробітки змінювалися один за одним. Я бралася за все, що траплялося. Навчання кинула, але мамі не сказала. Навіщо її засмучувати, якщо це нічого не змінить?
Іноді, в зовсім крайніх випадках, я телефонувала тітці.
— Можеш побути з мамою годинку? — питала я. — Мені дуже треба вийти.
— Я не можу на це дивитися, — відповідала вона. — Мені важко.
— Їй теж важко, — казала я.
Після двох таких розмов я перестала дзвонити. У мене не було ні сил, ні бажання її переконувати.
Натомість у нас була сусідка — тітка Дарина. Невисока, сухорлява жінка з уважними очима і дуже спокійним голосом.
— Я посиджу, — казала вона. — Ти йди, не хвилюйся.
— Я вам заплачу, — кожного разу повторювала я.
— Не вигадуй. Чаю поп’ю — і досить. Тільки печива якогось купи, — відповідала вона.
Одного дня, коли мене не було вдома, до квартири прийшла тітка Лідія. Вона відчинила двері своїм ключем. Пройшлася кімнатами, ніби перевіряла, чи все на місці, і раптом побачила на кухні тітку Дарину.
— А ви хто така? — різко запитала вона.
— Сусідка, — спокійно відповіла та. — Двері навпроти.
— Можете йти. Я сама побуду.
— Я тут посиджу. Мене попросили, — сказала тітка Дарина і не рушила з місця.
Тітка Лідія нічого не відповіла. Просто зачинила двері до кімнати мами.
Про що вони говорили, я дізналася згодом. Мама розповіла не все, але й того було досить.
Тітка говорила про моє майбутнє. Про те, що я молода. Про те, що мене легко обдурять. Про те, що квартира дорога і що я можу все зіпсувати.
— Я переживаю за твою доньку, — казала вона. — Не стане тебе — і вона залишиться ні з чим.
— Я знаю свою доньку, — тихо відповіла мама.
— Усі так кажуть. Але треба підстрахуватися. Заповіт напиши. На мене. Я її не виганятиму, хай живе. А потім усе одно все їй дістанеться. Я ж не маю дітей.
Мама довго мовчала. Потім попросила тітку піти.
Тієї ж ночі мама плакала. Я вперше бачила її такою.
Після цього тітка приходила ще кілька разів. То з грошима «на допомогу», то з розмовами про спільну вигоду.
– Я написала заповіт на доньку, – тихо сказала мама.
Тітка зблідла, її лице зробилося жорстким:
— Мені потрібні гроші, тому я здаватиму свою частку. Я й так довго чекала.
Так у квартирі з’явилися двоє студентів — Назар і Роман. Спокійні, акуратні, без галасу. Вони швидко порозумілися з тіткою Дариною, а зі мною просто нормально спілкувалися.
Саме їм сусідка одного дня й розповіла, як то так сталося, що ми всі живемо в одній квартирі.
— Тітка хотіла все забрати, — сказала вона. — От і вся історія.
Коли мами не стало, тітка прийшла попрощатися. Грошей не дала. Допомогли сусіди і хлопці.
А за кілька днів вона заговорила про продаж.
— Або викуповуй, або продаю. Кому попаде.
— А може, ти в мене купиш? — спитала я.
— В мене нема стільки грошей, – відповіла вона.
Покупці почали ходити часто. І щоразу — торги. Мою частку оцінювали нижче. Причини знаходили різні.
Одного разу Назар просто став поруч і сказав:
— Якщо що, ми свою здамо будь-кому.
Покупці пішли.
Зрештою тітка продала свою половину. Дешевше, ніж хотіла.
Через рік Назар зробив мені пропозицію. А згодом з’ясувалося, що саме він і став власником тієї частки — через батька.
— Так вийшло, — сказав він. — Тепер усе на своїх місцях.
Весілля вирішили зробити без тітки, яка перестала зі мною спілкуватися перша, бо я її вітала зі святами та з днем народження, але вона так мені відповідала, що все бажання відбила родичатися. Я запросила бабусю Дарину, вона виявилася найріднішою мені людиною, яка в мене ще залишилася.
Я захоплююся, як вона наважилася мені помогти, не отримуючи нічого взамін, а рідна тітка готова була на все, лиш би забрати у мене квартиру.
А я й досі думаю: як дивно все складається і чужа жадібність стає чиїмось шансом.
