«Ну і чудово, тепер мені теж не доведеться витрачати час і сили на вибір подарунків. Буду брати з неї приклад», – з іронічною посмішкою думала Оксана, сидячи за столом і записуючи список покупок до свого дня народження.
Їй завжди подобалося радувати рідних – смачними стравами, ретельно підібраними подарунками, маленькими, але важливими знаками уваги. Але тепер, схоже, настав час переоцінити свої погляди. Бо не всі цінують такі зусилля.
— Ну ти й розійшлася, — присвиснув чоловік, заглядаючи через її плече. — Ти що, всю вулицю годувати зібралася?
— Хочу всіх здивувати, — відповіла Оксана, проводячи олівцем лінію під списком. — Вже набридли ті ж самі салати щороку.
— Я не проти, але це купа роботи. Ти впевнена, що хочеш цілий день провести біля плити в свій же день народження?
— Мене це не лякає, — усміхнулася вона. — Ти ж знаєш, для родини я готова старатися скільки завгодно.
І це була правда. Оксана завжди дбала про рідних, намагаючись зробити їм приємне. На свята вона завжди обирала найкращі подарунки – ніде не економила, бо могла собі це дозволити.
Одного разу, підбираючи подарунок свекрусі на 8 Березня, вона зупинилася біля прилавка з шовковими хустками.
— Покажіть мені ось цю, синьо-бежеву, — звернулася вона до продавчині.
— Ти серйозно? — чоловік із круглими очима дивився на цінник. — Це ж просто 8 Березня, навіть не день народження. І мама не великий фанат таких речей.
— Але ж яка краса! — захоплено відповіла Оксана, даючи йому хустку. — Торкнися, відчуй якість. Вона їй пасуватиме.
— Ну, не знаю, — невпевнено промимрив він, але сперечатися не став.
І так було завжди. Вона не вміла економити на близьких, їй було приємно вкладати у подарунки душу та гроші. Але, як виявилося, не всі це цінували.
У двері на кухню зайшла Аліна, молодша сестра чоловіка. Вона разом зі своїм чоловіком вже місяць жила у них, поки тривали ремонтні роботи у їхній квартирі.
Оксана не була проти такого сусідства – із зовицею вони завжди знаходили спільну мову.
— Що тут у вас? — Аліна позіхнула, сідаючи за стіл.
— Готуємося до дня народження, — відповіла Оксана.
— Ой, зовсім вилетіло з голови. Я думала, ти святкуватимеш у ресторані. Навіщо цей весь клопіт?
— Хочу, щоб було затишно, — пояснила Оксана.
— От якби я була на твоєму місці, то вже точно не витрачала б час на домашні клопоти! — зітхнула Аліна.
Вона щиро не розуміла, чому Оксана з її фінансовими можливостями хоче самотужки накривати стіл, коли могла б без проблем орендувати ресторан.
Відверто кажучи, вона часто їй заздрила – хороша робота, стабільний дохід, можливість не рахувати копійки. Вона й сама хотіла б так жити, але поки що доводилося хитрувати і викручуватися, як могла.
— Що це ти робиш? — здивувався чоловік Аліни, коли побачив, як вона фотографує нову шкіряну сумку.
— Викладаю на продаж, — відповіла вона, змінюючи ракурс.
— Ти серйозно? Це ж подарунок від Оксани!
— І що? — Аліна байдуже знизала плечима. — Вона постійно витрачає купу грошей на непотрібні речі. А ця сумка мені не підходить, ось і продам. Куплю щось корисніше.
Так відбувалося з більшістю її подарунків. Якось вона навіть перепродала кухонний комбайн, бо «не любить готувати». А нещодавно отриманий від Оксани сертифікат у спа просто передала подрузі за символічну ціну.
— Головне, щоб вона не дізналася, — пробурмотів чоловік.
— Не дізнається, — усміхнулася Аліна. — Вона ж одразу забуває, що дарує.
Але одного разу їй довелося терміново викручуватися.
— Ну як тобі Алла? — запитала Оксана.
— Хто?
— Масажистка, до якої я тобі сертифікат дарувала.
Аліна на секунду завмерла, але швидко зібралася:
— Ой, так! Я ходила, просто супер! Після сеансу ніби заново народилася!
— Я знала, що тобі сподобається! — задоволено відповіла Оксана.
Аліна з полегшенням перевела подих. Але її таємниця не могла залишатися нерозкритою довго.
Одного дня Оксана прогулювалася торговим центром, обираючи подарунок для свекрухи, і раптом її погляд зупинився на вітрині комісійного магазину. Там, серед інших речей, красувалася та сама сумка, яку вона подарувала Аліні.
Вона застигла. Помилитися було неможливо – та ж модель, та ж фурнітура, навіть маленький дефект, який вона помітила ще при покупці.
Всередині неприємно кольнуло.
Вона зайшла до магазину.
— Добрий день, підкажіть, будь ласка, хто приніс цю сумку на продаж?
— Вибачте, ми не розголошуємо імена клієнтів, — чемно відповіла продавчиня.
Але Оксані це було не потрібно. Вона вже знала відповідь.
Вийшовши з магазину, вона набрала номер Аліни. Гудки здавалися нескінченними.
— Алло? — нарешті пролунало в слухавці.
— Привіт, — голос Оксани звучав рівно. — Аліно, ти де?
— Дома. А що?
— Просто цікаво. Я щойно була в торговому центрі. І уявляєш, натрапила на цікаву річ. Вгадай яку?
— Не знаю. — голос Аліни тремтів.
— На мою сумку. У комісійному магазині.
Повисла важка тиша.
— Ой, ну це не те, що ти думаєш, — нарешті заговорила Аліна. — Просто колір не підійшов, ось я і вирішила передати її в хороші руки.
— Хороші руки? — Оксана скривилась. — То чому ж ти мені про це не сказала? Або просто не повернула?
— Я не хотіла тебе образити, — тихо відповіла зовиця.
— А ти думаєш, так ти мене не образила? — гірко всміхнулася Оксана. — Цікаво, а мій комбайн я випадково не знайду на OLX?
Цього разу Аліна мовчала ще довше.
— Це просто речі, — пробурмотіла вона.
— Ні, Аліно. Це не просто речі. Це ставлення.
Оксана поклала слухавку. Щось у ній зламалося. Вона більше не могла довіряти Аліні.
Головна картинка ілюстративна.
