Коли я згадую перші роки нашого життя з Артемом, мені стає якось порожньо всередині. Начебто все було правильно: навчання, весілля, невеликі мрії на двох, наші плани на власне житло. Я намагалася триматися за той образ сім’ї, який уявляла з юності. Усе, що було складним чи неприємним, я перекладала собі в голові так, ніби то дрібниці, які скоро минуть. Так, ніби терпіння — це головний спосіб зберегти те, що будували разом.
Але зараз я добре розумію: я була наївною. Я думала, що родина — це коли обоє тримають один одного. А вийшло, що я тримала нас обох, а Артем — свою маму.
Ми з Артемом одружилися рано. Йому було двадцять три, мені — двадцять чотири. Я тоді працювала вже другий рік, він ще завершував навчання, але теж підробляв. Моя мама одразу сказала:
– Лілю, живіть у мене, місця вистачить. Будинок великий, двір є, кімната ваша буде окремою.
Я тоді зраділа, але Артем якось одразу відрізав:
– Ні, ми окремо. Так буде краще.
– Ну, як хочете, – мамі залишалося лише знизати плечима.
Так ми й почали орендувати маленьку двокімнатну квартиру на околиці. Я не сперечалася. Мені здавалося, що він просто хоче бути самостійним, а це добре. Я теж хотіла, щоб усе було по-нашому.
Жили ми звичайно, як усі. Гроші рахували. Я відкладала з кожної зарплати. Артем теж. Ми вирішили, що будемо збирати на перший внесок на житло.
Але майже одразу з’явилася тема, яку я спочатку намагалася не помічати. Його мама, Оксана Петрівна, кілька разів між іншим говорила:
– Син має допомагати матері. Це нормально.
Перший раз я не звернула уваги. Другий – теж. Але потім Артем почав переказувати їй певну суму щомісяця. Я питала:
– Ти давно це робиш?
– Давно, – знизував він плечима. – Вона звикла.
– А їй важко фінансово?
– Та ні… але каже, що так правильно.
І отут у мене вперше щось засвербіло всередині. Бо мама Артема працювала, а ще… мала свою однокімнатну квартиру, яку здавала. Я про це знала давно. Артем теж. Він не приховував.
Тоді я спитала якось увечері, тихенько:
– А нащо їй ще й від тебе допомога?
– Бо сестра їй дає. А мама каже, що я теж маю.
– А вона знає, що ми збираємо на житло?
– Знає. Каже, що то наші справи.
Він говорив так спокійно, ніби все абсолютно логічно. А мені в той момент хотілося спитати: “А наші плани? А те, що ми намагаємося створити повноцінну сім’ю?” Але я промовчала. Бо не хотіла сваритися. Бо думала: це його мама, треба поважати.
Одного дня я не витримала і поїхала до свекрухи сама. Хотіла поговорити без зайвих емоцій, просто з’ясувати.
Квартира у неї була доглянута, простора, все на своєму місці. Вона зустріла мене стримано:
– Проходь, Лілю. Щось сталося?
– Я хотіла поговорити, – сказала я тихо. – Мені трохи незрозуміло… Ви ж маєте додаткову квартиру, здаєте її. У вас є стабільний дохід. Чому ви просите від Артема щомісяця стільки грошей?
Вона подивилася на мене рівно, без злості, але й без тепла:
– Бо це мій син. Він має мені допомагати. Я вважаю це нормальним.
– Але ми винаймаємо житло…
– Це ваш вибір, – знизала вона плечима. – Я свої гроші витрачаю так, як вважаю за потрібне. То моє.
Я не знала, що ще сказати проти цієї логіки, вона ж мати сина.
Я повернулася додому втомлена і пригнічена. Артем спитав:
– Ні і навіщо?
– Хотіла змінити ситуацію.
– Змінила?
– Ні.
– Отож-бо.
Так ми жили ще рік. Я економила буквально на всьому. Брала продукти з акцій, підписувала собі в блокноті, скільки витрачати на тиждень. Мені хотілося нашого житла, хотілося рухатися вперед.
Коли з’явилася наша донечка Марічка, я думала, що ситуація якось вирівняється. Я намагалася триматися. Моя мама забирала нас до себе на вихідні, допомагала з усім, чим могла. Вона ні разу не натякнула на якусь допомогу від нас.
Навпаки казала:
– Вам треба, а я обійдуся.
Артемова мама, коли ми сказали, що у нас поповнення в сім’ї, відповіла дуже сухо:
– Добре. Якщо треба, я можу побути з дитиною. У мене графік ось. Підлаштуйтесь.
Вона навіть не подивилася на малу хоч раз. Я тоді тільки усміхнулася чемно й подякувала. Відмовилася. Мені не хотілося її присутності поруч.
Фінансово стало важко. І Артем, замість того щоб подумати, як можна переглянути витрати, вирішив поїхати на заробітки на кілька місяців.
– Це найшвидший спосіб назбирати на квартиру, – казав він. – Ти ж сама сказала, що інакше буде дуже довго.
– Але ти поїдеш надовго… а малу хто буде на руки брати?
– Твоя мама допоможе. Вона ж завжди допомагає.
І він поїхав.
Я залишилася сама з дитиною, орендованою квартирою і нескінченними підрахунками в блокноті: скільки витратить, що купити, де дешевше.
Поступово я переїхала до своєї мами. Так було простіше. Вона допомагала, не тиснула, не питала зайвого.
Артем повертався рідко, на кілька днів. Але до нас не приходив. Жив у матері. Коли я питала:
– Чому ти у нас не живеш?
– Не хочу бути приймаком. Ви ж у твоєї мами, вам там добре.
Було дивно слухати це. Я іноді думала: а чи він взагалі мене чує?
Одного вечора я сказала мамі:
– Мені здається, він просто тікає до неї. Вона ж його не відпускає. У неї грошей повно, а вона ще бере з нього щомісяця. Ми через це не можемо жити нормально.
– Лілю, – мама сіла поруч, – люди різні. Але ти не можеш примусити когось бути поруч із тобою.
– Я знаю… але як же так? Він же батько.
Мама погладила мене по плечу і мовчала. Вона ніколи не говорила різко про Артема, навіть коли було очевидно, що щось іде не так.
Минуло два роки. Два роки розлук, коротких приїздів, відчуження, яке тільки зростало. Я все чекала, що ось він повернеться, і ми знову будемо родиною. Я не хотіла руйнувати нічого. Хапалася за будь-яку надію.
Коли він нарешті сказав:
– Усе, я повернувся. Я знайшов хороше місце роботи тут. Грошей достатньо. Можемо купувати житло.
Я мало не заплакала від полегшення. Думала: нарешті.
Поки він займався документами, я збирала наші речі в мами. Мріяла, як ми облаштуємо нову квартиру, як Марічка матиме свою кімнату.
А потім Артем прийшов і сказав:
– Квартиру оформили.
– На кого? – запитала я, навіть не уявляючи подвійного варіанта.
– На маму, – сказав він, ніби це найзвичайніша річ у світі.
Я просто втупилася в нього.
– На твою маму?
– Ну… ми поки там житимемо. Але вона власниця. Бо так простіше. Так надійніше.
– Для кого?
– Для всіх нас, – відповів він так, ніби пояснює щось очевидне.
Я тоді довго мовчала. Можливо, хвилин п’ять. А він дивився на мене і, схоже, не розумів, що саме вразило мене так сильно.
– Артеме, – сказала я нарешті, – ми стільки років збирали, економили, старалися. Ти по пів року був не вдома. Я була з дитиною сама. І тепер квартира… її?
– Ну так. Мені так легше. Вона ж мама.
Я сиділа і відчувала, як що не маю слів аби достукатися до нього.
– І ти хочеш, щоб я там жила? – тихо спитала я.
– А чому ні? Там хороші умови.
– Ти впевнений, що вона не приходитиме, не казатиме, що і як ставити?
– Ну… вона така є. Але то ж не страшно.
– А грошей потім із мене не попросить за те, що я там живу?
– Не вигадуй, – сказав він. – Вона ж нормальна.
Я тоді нічого не відповіла.
Я не знаю, що буде далі. Я не знаю, чи зможу ще раз зібрати в собі сили, щоб тягнути нас двох. Я завжди хотіла сім’ю. І завжди думала, що заради сім’ї треба терпіти. Але зараз мені здається, що я терпіла за нас обох, а треба було аби він теж відчув це.
І я не впевнена, що зможу увійти в квартиру, яка ніби наша, але належить чужій мені людині, направду чужій
