Ось дуже добренька і товариська секретар Марина Вікторівна. Молода і сміхотлива. Її вміло нафарбоване обличчя дивним чином скривилося при вигляді брудного цуценяти
– Олексію Олександровичу! Ви що ж таки не чистюля зовсім?! Бруд розвели тут…
Її яскрава, добра маска вщент розбилася неподалік від колобочка, що весело махав брудним хвостиком.
Ось прибиральниця, Ніна Володимирівна. Вічно втомлена, буркотлива і зла на всіх літня жінка. Раптом її зморшкувате обличчя розпливлося в усмішці: «Ой, хто тут у нас такий хвостатенький?! Олексію Олександровичу, це по роботі відвідувач, чи особистий?». Біля моїх ніг лежала зім’ята зла маска, а я бачив чуйне і найдобріше обличчя.
А ось мій колега Сергій Іванович. Завжди послужлива, чуйна і любляча всіх навколо людина. І анекдот розповість і твоєму анекдоту посміхнеться. Він в той день далі порога мого кабінету не зайшов. Сергій Іванович заявив, що бездомні тварини – це бруд і болячки. Біля моїх дверей лежала брудна, тонка маска усміхненого лицемірства.
Але найбільше за всіх мене вразив мій начальник, Анатолій Сергійович. Будучи завжди суворим, незадоволеним і не готовим до діалогу, він просто і відразу заявив: «Таааак, Олексію Олександровичу, здається тобі потрібен відгул на сьогодні… Ти ось що, бери цього молодика і вирушай додому. Тільки не викидай цуценя… Жива істота все-таки».
…і, зніяковіло знявши маску неприступного керівника, боязко посміхнувшись нам з цуценям, зникнувши за дверима.
Біля моїх ніг лежали маски людей, з якими я спілкувався щодня протягом багатьох років. Але, несподівано я зрозумів, як мало знав цих людей.
Автор: Oлексій Пpокурор.
Фото ілюстративне.
