Температура висока, пітніє під ковдрою.

— Тобі взагалі на мене начхати, так? — запитує ображений чоловік.

Андрій не розуміє, навіщо зайвий раз смикати хвору людину: просто зніми чоботи і сама віднеси сумки на кухню.

Я ж стою в передпокої і собі ледь не плачу від образи. Чоловік з температурою, мені здається, все одно чоловік, і нічого страшного, якщо ти встанеш і допоможеш дружині донести сумки до кухні. Я ж не прошу рояль дотягнути: це просто сумки, всього лише одна хвилина.

Пам’ятаю, що ми тоді сильно посварилися, бо, у кожного була своя правда, і вона була важливішою за мир в сім’ї.

Це було 14 років тому, і стосунки були на стадії відвоювання свого простору на території сім’ї.

Потім чоловік вчився керувати першим автомобілем, почувався невпевнено, нервував за кермом.

Я пішла на якийсь концерт, і попросила зустріти мене біля найближчого метро о дев’ятій вечора, після концерту. Метро — як орієнтир.

У підсумку концерт тривав до 22-30, і Андрій чекав на мене ще дві години. Вийшовши із залу, я зрозуміла, що до метро звідси далеко, і я на своїх підборах буду йти ще півгодини. Я подзвонила чоловікові і почала пояснювати, як йому за мною під’їхати прямо до концертного залу. Тоді не було навігаторів, були карти, звичайні, паперові. Він не дуже розумів, як і куди по них їхати, він лише тиждень за кермом без інструктора.

Андрій почав злитися, що він і так вже чекає дві години, та ще кудись треба їхати, і він зараз загубиться, і точно нам не зустрітися тоді, і краще він ще почекає біля метро, тому що це чудовий орієнтир, зрозумілий обом.

Я пішла до метро, було темно, я на підборах, натерла ногу і злилася на чоловіка за те, що він не зірвався до мене і не поїхав назустріч.

А мій Андрійко сидів за кермом і сердився на те, що жінки не знають, що хочуть.

Пам’ятаю, що ми тоді добряче посварилися.

У кожного була своя правда, і вона була важливішою за мир у сім’ї.

Минуло багато років у шлюбі.

Вчора ввечері у мене сильно розболілася голова. Я випила пігулку і лягла під ковдру, бо лемент і пустощі дітей завдавали мені буквально фізичного фізичного дискомфорту. Але діти — це діти, і молодшій всього два, і вона не розуміє, що “мама бо-бо”, і лізе гратися і цілуватися. Я аж стогнала від того, як розколювалася голова.

Я не зрозуміла, як заснула. Виявляється, Андрій забрав дітей і повів гуляти. На вулиці був дощ і неприємний вітер, але вони чесно прогуляли півтори години. Коли вони повернулися, я прокинулася, і голова майже не боліла.

Виявилося, що у чоловіка теж було погане самопочуття, траванувся чимось, і його “крутило”, але він розумів, що хтось із нас двох повинен бути сильнішим, щоб дати іншому одужати.

Можна було лягти і мірятися рівнем болю і ступенем нещасності, а можна було забрати дітей і піти в дощову ніч на немилу, але рятівну для мене прогулянку.

А тиждень тому, коли він лежав з температурою, я теж саме зробила для нього. Тобто для себе, адже його одужання — це мій пріоритет.

Три роки тому, я, будучи при надії на останніх місяцях, вела весілля. Замовники-молодята хотіли “тільки тебе”, тому мій живіт, який з’являвся в залі раніше за мене, їх не бентежив.

У день мого заходу у Андрія був корпоратив і церемонія нагородження, на якій йому повинні були вручати якусь подяку. Вранці я прасувала йому сорочку і довго підбирала краватку.

Увечері я надіслала йому свою фотографію, де я святкова, красива, з мейком, поруч з молодятами. Мовляв, полюбуйся, чоловіче, яка у тебе жінка красуня, хоч і з животиком.

— Ти що, на підборах? — запитав Андрій. Він знав, що на останніх термінах у мене набрякають ноги і на підборах особливо важко.

— Так, це ж весілля. Не можу ж я в балетках і з крапельницею вести урочистий захід, — відповідаю я.

— А балетки з собою хоча б взяла? Чи ти так і прийшла, без змінного взуття?

— Без змінного, — зітхнула я. Я взагалі ось в таких побутових справах не продумана зовсім. Забула балетки.
Через дві години я побачила чоловіка, який кинув свій корпоратив, заїхав додому за моїми босоніжками на плоскій підошві, і привіз мені.

До того моменту я практично вила від того, як мені важко на підборах, і була надзвичайно рада бачити коханого.

— А як же ж твоя нагорода? — запитала я, перевзуваючись. Я переживала за чоловіка, що він через мене пропускає щось важливе для нього.

— Ось моя нагорода, — пробурчав Андрій і погладив мій животик.

Сім’я — це коли пріоритети розставлені в бік партнера, і тобі самому від цього добре.

У кожного з нас як і раніше своя правда, але ми її більше не товкмачимо одне одному, тому що бути щасливими нам тепер важливіше, ніж бути правими.

Ольга Caвельєва.

Фото ілюстративне.