fbpx

Одних діти на заробітки відправляють і чекають, коли рушать, а мені речі ховали, аби за поріг не вийшла. Бачте, у них уже все вирішено і розплановано, а тут я зі своєю поїздкою

Одних діти на заробітки відправляють і чекають, коли рушать, а мені речі ховали, аби за поріг не вийшла. Бачте, у них уже все вирішено і розплановано, а тут я зі своєю поїздкою.

Як же ж я тієї пенсії уже чекала, вам і не передам. Через стан здоров’я, та ще й мені важко було вже у колективі нашому жіночому працювати. Молоді дівчата прийшли, вправні і швидкі, а тут я зі старими порядками.

Єдина мені радість була то тиша дому рідного. Діти вже давно виросли, у кожного своя сім’я, живуть окремо. Чоловік у засвіти пішов багато років тому, тож я навіть котика не заводила – приходила і відпочивала.

Ну а вже ж щастя мені скільки випало, коли я на пенсію вийшла. Думала, не годна станцювати, а стрибала вище стріхи на радощах. Перший тиждень спала до обіду і тишу слухала. Нарешті не потрібно було себе підіймати, малювати і вести на роботу. Все! Пенсія!

Ну ще днів десять я відпочивала, гуляла, а потім донька привезла меншого сина. Попросила з ним посидіти, бо занедужав, у садок не беруть а на лікарняний не відпускають.

Що я не мама? Звісно ж погодилась, гляділа малого. Та от що цікаво – три дні посиділа, а потім сама ще два тижні ходила до сімейного, бо ж і сама занедужала.

Ну але минулось, забулось і коли я нарешті таки в себе прийшла, як тут невістка двох онуків привезла. Та ще й не просто так, а на тиждень, бо має відрядження.

Почула донька, що в мене братові діти і своїх привела ” у компанію”, а сама на роботу. Об одинадцятій вечора лиш забрали із зятем і то незадоволені, бо ж могли б і на ніч онуки в мене залишитись, якщо другим місце є.

От так і повелось із місяця в місяць:

— Момо, завези на концерт. Мамо, заведи у школу. Мамо, забери до себе на вихідні.

Не подумайте, я онуків дуже люблю, але їх у мене п’ятеро. Мотаюсь я по Києву цілий день і усвідомлюю, що мені ніхто ні проїзд, ні харчування дітей не компенсує, а пенсія далеко не така, як зарплатня у мене.

Зрештою, надумала моя донька їхати за кордон. Вони із зятем захотіли нової машини і от Ольга моя врапт вирішила, що заробить у Чехії на те авто швидко. От тільки дітей вона залишає мені, бо у зятя і робота, і взагалі, він і себе обходить ледь, а тут ще двоє малих.

На моє категоричне “Ні” реакції нуль. Я вже ледь не плакала, бо ж донька така, що як що вирішить, то стіни знесе і гори посуне – зробить.

От тоді я й пристала на пропозицію сестри. Вона в Італії уже більше 25 років і кликала мене до себе не раз. Доньку і сина я попередила, що їду на заробітки, сказала, що вже й квитки на руках маю, обіцяла допомагати по мірі можливості.

Ой, що то зчинилось? І сміх і гріх, бо іншим натякають – їдь, а мене не пускали. Такі вже сцени. Зрештою, сказали, що я не мама і не дбаю про своїх дітей зовсім, бо вони мали на мене велику надію, а я їх підвела.

І знаєте, мені таки легше на чужині, ніж удома, тут і порівнювати нічого. Винаймаємо із сестрою квартиру, я на прибираннях, як і сестра. Виморююсь, але прийшла і відпочила, маю графік і сама визначаю свої навантаження. Не бігаю містом, не відповідаю за малих дітей, не підстрибую від кожного дзвінка.

Діти ображені на мене, але я не зважаю.

Все ж, я вважаю. що обрала єдиний вірний варіант і іншого виходу у мене не було. Хіба ж не так?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page