Я не вважаю, що живу сама, адже зі мною живе тиша, вона як пордуга: інколи лунка, інколи гнітюча, інколи спокійна, інколи цілюща…
Я заходила, кидала ключі на тумбочку, роззувалась, коли тиша мені не подобалася, то я вмикала телевізори: один у кімнаті, другий на кухні.
Звісно, моя квартира була майже нежитлова. Сорок два роки, і більшу частину цього часу я прожила за графіком: робота-дім, дім-робота. Приходила пізно, щоб тільки поспати, а рано-вранці знову все починалося з початку.
Були короткі перерви в цій біганині, коли я зупинялася і питала себе, для чого це все, але далі все одно треба було бігти, бо робота, батьків провідати, до куми зайти, подруг побачити, бо пообіцяла зустрітися раз в сто років.
День тому я зробила щось, що було мені абсолютно не властиве. Я відірвала з дверей під’їзду телефон з оголошення. Написане рівним, схожим на дитячий почерк, воно кричало: «Віддам цуценя у хороші руки». Жоден листочок із номером телефону не був зірваний. Це мене вразило і чомусь зачепило за живе.
Я уявила собі, як дитина принесла до дому цуцика, в надії впросити маму залишити його, але та була невблаганна – віддати в добрі руки. І ця дитина пише на шкільному зошиті прохання про допомогу і чіпляє такі оголошення, сподіваючись на диво.
«Цуценя… Вірне, тепле маля, що зустрічатиме мене, махатиме хвостиком і радісно гавкатиме!» – ця думка миттєво зігріла мене. У моєму домі з’явиться життя!
Ідея захопила мене цілком, і я вже не думала про те, що доведеться рано-вранці й пізно ввечері виходити з ним на прогулянку. Я наче вперше за багато років відчула імпульс. Під впливом цього пориву я набрала вказаний номер.
«Алло? Ви хочете забрати малюка?» – відразу ж відповів тихий, схожий і справді на дитячий голос. – «Так, у мене так вийшло, батьки не дозволили. А ви його не кинете, ні? У вас хороші умови?»
Запитань було багато. Я навіть здивувалася – треба ж, яка турбота!
«Звісно, не кину! Я дуже хочу його забрати. Скажи, яка у тебе адреса? Я живу недалеко і зараз сама прийду. Хочу познайомитися з ним і тобою», – я намагалася говорити максимально лагідно, відчуваючи, що дитині шкода віддавати песика.
«Ні-ні, не приходьте! Я вам його принесу! Мені треба… мені треба ще раз його обійняти на прощання, а потім… Я принесу його до вас. Скажіть адресу».
Я хотіла відмовитись, адже вже темніло і дитина буде нести мені цуцика бозна звідки, але далі подумала, що запрошу в гості, а там і проведу з цуциком додому, буде моя перша прогулянка.
«Гаразд, принось, записуй адресу…»
Я поставила на плиту чайник, засипала в заварничок зелений чай, дістала улюблену вазочку з шоколадним печивом.
«Аякже ж! Скоро в мене будуть гості», – усміхнулася я вперше за тиждень. Я щойно налила собі чашку чаю, як раптом пролунав дзвінок у двері.
– Ого! – подумала я. – Тільки двадцять хвилин минуло, вони вже тут. Яка оперативність!
Я поспішила в коридор. Відчиняючи двері, очікувала побачити дівчинку чи хлопчика з коробкою, звідки стирчатимуть два чорні вушка. В думках готувала промову, що він чи вона зможе бачитися з песиком і гуляти з ним, якщо батьки дозволять…
А далі закліпала очима і завертіла головою, бо біля дверей нікого не було, але шурхіт і писк був. Я глинула вниз.
– Господи… Та це ж… Дитина?! Що це таке? Маля, ти чий, мій маленький?
Дитина тихенько захникала, і я, підкоряючись незнайомому, ніколи не пізнаному мною материнському інстинкту, миттєво схопила теплий пакунок на руки. Моє серце стрибнуло, а потім забилося, як божевільне. Дитина почала хнюпати ще сильніше. Я, озираючись на порожній коридор, почала колихати її, втішати.
– Тихше, тихше, моє сонечко… Все добре…
Та що ж це? Чия це дитина? Невже?.. І несподівана здогадка, холодна, як крижана вода, пронизала мене: дитину мені підкинули! Дзвонили про цуценя, випитували, які умови, щоб переконатися, що людина зможе потурбуватися.
І тут же поверхом нижче почулися швидкі кроки. Хтось бігцем помчав униз і вискочив із під’їзду, немов вичікував, що подарунок заберуть, переконався і втік. Я з малюком підійшла до вікна, але було пізно – нікого вже не було.
Я сиділа на дивані, тримаючи на руках диво, яке перевернуло моє життя. В голові вирував вихор думок. Ця дитина…
Колись, дуже давно, у якомусь зовсім іншому житті, я збиралася заміж. Я була молода, закохана, і чекала дитину. Мій коханий, Павло, був із заможної, дуже порядної родини. Його мати мріяла про онуків, але до весілля дитина… це був скандал.
«Рито, ти ж розумієш! Мама цього не переживе. Нам треба трохи почекати. А потім ми одружимося, і в нас буде дитина, коли ми будемо готові, коли це буде правильно. Я тебе кохаю, але ти маєш це зробити для нас», – його голос тоді звучав рішуче і дуже переконливо.
Я погодилася, так само Павло зі мною одружився. Я була дуже щаслива, вірила, що от воно щастя, яке триватиме вічно.
Але минув рік і свекруха почала питати в мене, де онуки, адже кожна порядна жінка через рік, як мінімум має привести на світ дитя.
Тоді й виявилося, що все має наслідки.
«Вибач, Рито, але я не можу. Мама… Вона хоче онука. Я не можу її підвести. Прощавай».
І раптом – ця дитина. Мені спала на думку абсолютно безглузда, божевільна річ: «Це він. Мій синочок вирішив ось так прийти до мене».
Нерозумно, але ця думка принесла неймовірне полегшення. Це означало, що Бог мене пробачив.
Моя подруга Ольга, щойно дізнавшись новину, одразу ж примчала з купою всього необхідного. Вона нещодавно стала бабусею, тому принесла одразу одяг, підгузки і суміш.
«Ну ти й втрапила, Рито!» – обурювалася Ольга, розкладаючи принесене. – «Але як так можна, Рито? Що за люди, свою дитину ось так, під двері підкинути?!»
«Олю, я намагалася зателефонувати на номер з оголошення, але він недоступний. Знаєш, що було написано на цьому листочку?» – я показала їй аркуш у клітинку.
Ольга прочитала: «Вибачте мені, вибачте, я не знаю, що мені робити! Допоможіть моїй дитині!».
«Бачиш? Це крик про допомогу. Я не суддя, Олю. Але я відчуваю, що це мій обов’язок. Я його не віддам. Це мій Миколка. Я давно придумала це ім’я, ще тоді…» – мій голос зірвався.
«Миколка? Добре. Хай буде Миколка. Ну, Рито… Я тебе, звичайно, підтримаю. Але це буде дуже важко, і ти це знаєш краще за мене. Я допоможу тобі з усім. Як у тебе справи з документами?»
Через місяць я вже не уявляла собі життя без цього хлопчика. Моя дзвінка тиша була розбита його сміхом, плачем, гулінням. Увімкнені телевізори більше не могли конкурувати з цим дивовижним шумом життя.
Батьки, дізнавшись, що я хочу усиновити хлопчика, тут же приїхали допомагати. Вони, мої дорогі, вже й не сподівалися онуків побачити. А тут – малюк у Рити, невже Господь і їм дасть трохи щастя?
«Доцю, це ж диво! Ти ніби розцвіла, Ритуся», – зі сльозами говорила мама, коли гойдала Миколку. – «Це твій вибір, і ми його підтримуємо. Наше сонечко…»
Незабаром я зібрала документи і оформила опіку, сподіваючись, що пізніше зможу усиновити Миколку.
Минуло пів року. Я з головою поринула у справи, пов’язані з опікою та усиновленням, знову на роботі, але вже з іншим запалом. Справа в тому, що потрібні були великі кошти на гарного адвоката, мені допомагали батьки, але справою треба було займатися постійно, щоб вона рухалася до вирішення.
Так я й зустріла Івана Васильовича, він сказав, що бере мою справу лише тому, що втомився від справ про розлучення.
– Хочу вернути собі віру в людей, – сказав мені.
Я лише хмикнула, до чого тут віра, коли ця справа про любов, велику материнську любов?
Ми дуже часто бачилися, він був удівцем, діти дорослі, так само товаришував з самотністю і не хотів її ні на кого міняти.
Доки не зустрів нас.
Коли ми прийшли до нас з моїм сином на руках, де нас чекали мої батьки і друзі, які прийшли мене привітати, то він мені сказав:
«Ти не просто робота. Ти стала світлом у моїй пітьмі. Я не можу надіятися просити, але… ти не могла б стати мені дружиною?» – він обережно взяв мою руку.
Я відчула, як сльози навертаються на очі. Жінка, яка все життя прожила в самотності, нарешті почула ці слова.
«Іване Васильовичу, я…»
«Не кажи нічого, якщо ти не готова. Але я хочу, щоб ти знала: я кохаю тебе. Я знаю твою історію. І я хочу, щоб ти знала: твоя нездатність мати дітей – це не проблема. Це не прокляття. Це не має значення. У мене є діти і у тебе є син».
Ми одружилися, але життя знову підкинуло мені сюрприз. Через рік після нашого весілля я відчула себе дивно. Лікар розвів руками, не вірячи: «Маргарито Олександрівно, це справжнє диво. У вас буде дитина. Чотири місяці».
Моя «нездатність» мати дітей виявилася відносною. Стрес пішов, любов прийшла, і моє тіло, схоже, вирішило: «Настав час».
«Дівчинка! У нас буде дівчинка!» – кричав Іван, обіймаючи мене.
Бабуся і дідусь горді, як ніколи, у них двоє онуків, а нещодавно ще жодного не було. Вони отримали своє щастя сповна.
Іноді, дивлячись, як росте мій Миколка, я згадую його матір. Може, це була юна, злякана дівчинка. Мені навіть шкода її.
Але кожен робить колись свій вибір. І я щаслива, що я зробила свій. Мій вибір – це любов, і вона повернулася до мене сторицею. Моя дзвінка тиша назавжди поступилася місцем гомону щасливого, великого дому.
