– А що тобі чоловік дарує на день народження, – спитала Люся Наталку.
– Та що там дарувати… квіти принесе – і то радість, – зашарілася Наталка.
– Ого, – присвиснула Люся, – За стільки років ти у нього лише на квіти заробила? А от мені Богдан подарував ось ці сережки, бачиш? Дуже дорогі!
Подруги розійшлися і кожна думала про своє і про чуже: як же їй пощастило з чоловіком, а іншій – ні.
Люся була переконана, що за сорок років шлюбу, то таки має вона в свого чоловіка пошану, бо ще жодного дня народження не минуло, якби її Віктор не купив чи дорогі парфуми, чи прикраси… та будь-що, про що вона йому перед тим повідомить і навіть вкаже на вітрині. Вже навчився, як то кажуть.
Це колись у них були квіти, коли одружилися молодими, а тепер все – куди буде дівати пенсію, як не на кохану дружину.
От цього року вона натякає аби вони обоє поїхали десь на води на Закарпаття. І вона впевнена, що чоловік таки знайде на своєму столі брошурку з курорту, яку вона попросила покласти секретарку.
– Ти уявляєш, Лесю, – переповідала розмову вже іншій подрузі Люся, – Жити стільки років з чоловіком і не мати від нього гідного відношення? Все життя йому готуй, прасуй і дітей виховуй, а він тобі квіти… польові!
– Так, може, у них нема грошей… Він так в тому університеті й працює далі?
– Так, – кивнула Люся.
– То звідки у нього будуть гроші на такі сережки, як в тебе?
Люся гордо кивнула і нарешті прийшла додому, в свою гарно обставлену квартиру. Знала, що Віктор повечеряє на якійсь черговій зустрічі і лягла спати.
Завтра у неї купа роботи – походить по магазинах, зустрінеться з подругами, щось перекусить в місті і приїде додому. Треба зателефонувати дітям близько півночі, у них якраз робочий день в розгарі і розпитати їх про життя, може, й онуків вдасться побачити.
Віктор знову прийде пізно або й ні, вона вже й втомилася вгадувати.
Наталка ж йшла того дня додому, переконана, що її чоловік – найкращий в світі… Стільки років пройшло, а він все ще дарує їй квіти зранку, ще й віршика влучного до події присвятить…
Звичайно, куди їй до Люсі? Але ж вона знає один секрет, проте їй в очі не хотіла казати про її подарунки до дня народження.
Справа в тому, що Віктор вже багато років і не пам’ятає, коли ж у його дружини той найкращий у світі день.
То ж усе його секретарка, а по сумісництву Наталчина донька, їй і подарунки купує і шефові нагадує.
– Мамо, я мушу йому нагадувати, коли у нього річниця, коли дні народження в доньки і дружини. Та якби не я, то Люся Павлівна отримала б хіба квіти з кіоску. Але ж я слухаю, що вона йому розповідає, коли приходить на роботу. Вона все торочить за сережки, а я вже бігом в магазин і питаю та фото показую, які сережки цій пані сподобалися. Добре, що вона хоч постійна клієнтка… Купую, упаковую і даю йому з букетом. Або тепер на води хоче з ним їхати. Я хоч купила два квитка. Але впевнена, що він не поїде, скаже, що багато роботи.
Так, що сподіваюся, що вона тебе візьме з собою!
Наталка тільки рукою махнула – куди їй, адже там і купальник треба і все інше, лиш лишні витрати, а вони й так не розкошують, а кредит на доньчину квартиру всі тягнуть.
Через тиждень Люся знову жебоніла їй у вуха:
– Боже, яка там краса, Наталко! Не передати словами – зелень, зелень і запах свободи! Ми так з Віктором гарно відпочили! Наче другий медовий місяць,- підморгнула вона.
Наталка ввічливо кивала, вона знала, що Віктор був у місті… Але ж головне, що подрузі так добре думати, то чого вона має лізти в її родинні справи?
Фото Ярослава Романюка.
