Я ніколи не думала, що така звична процедура, як розчісування, може виглядати збоку як… Я бачила мамині очі, коли доглядальниця тицяла їй під ніс дзеркало і промовляла:
– Яка ви красуня, та подивіться на себе. Ви чого?
Мама намагалася відвернути голову від зображення, але доглядальниця все шукала кращий ракурс.
– Досить, – я зірвалася на крик.
А та навіть не зрозуміла, що ж вона такого зробила.
– Ви звільнені і більше я вас не хочу бачити. Скільки я вам винна?
Жінка назвала суму, більшу, ніж ми домовлялися і ввесь час говорила, що у неї таке вперше, що всі її хвалять, що це просто я така прискіплива і вона нікому не рекомендуватиме нас.
– Я всіх знаю, ми всі один одного знаємо! Ви ніколи не знайдете нікого кращого за мене. Ще мене проситимете, от побачите!
Я закрила за нею двері, там ще лунали слова, такі ж, як і їх власниця.
Мама могла лише говорити очима і я бачила, що вона рада більше ніколи не бачити цю жінку. А ще себе.
Де й ділася її краса і розум, лишилося лиш це тіло.
– Мамо, я когось знайду, ти лише не хвилюйся!
Мені важко когось вводити в нашу маленьку родину, бо відколи я себе пам’ятаю, то ми були лише вдвох.
Батька наче ніколи й не було, лиш мама і я.
І я так звикла бути з нею, що не хотіла жити з чоловіком окремо від мами, а хто ж таке захоче. Тому мій перший шлюб, хоч і був в зрілому віці, але нічим не закінчився.
– Ти доки матір будеш тримати за спідницю, – казав на прощання тоді Артем, – Отак життя мине з мамою!
– Ти не розумієш! У мене більше нікого немає!
Він лиш роздратовано махнув рукою, мовляв, що тобі казати, раз ти така вперта.
Я не знаю, що такого цінного в стосунках, коли тобі приходиться все пояснювати, а от з мамою – це розуміння з пів слова.
Вона не осудить, вона зрозуміє, вона пробачить, вона перша перепросить… Вона рідна.
А що з чоловіком? Те не те, се не так. І хіба справа в мені? Та навколо глянь – чи є жінка, яка безмежно щаслива в шлюбі?
Жила я далі, але потім почала помічати, що мама наче відключається, а потім наче й нічого нема.
А от тепер дійшло до того, що я мушу наймати доглядальницю, а сама йду і заробляю на неї.
І ось ця, яка не розуміє, як це людині пережити своє відображення в дзеркалі…
Я й оголошення виставила і стала чекати, але дзвінків не було, далі хотіли більшу зарплатню, далі ще щось. І ось зателефонував чоловік і я вирішила, що може й краще, бо йому буде легше її піднімати. Але я не очікувала, що це буде молодий чоловік!
– Мені сорок два роки і я шукаю підробіток, – сказав він, – Ви ж самі кажете, що треба кілька днів на тиждень.
Я погодилася, але все одно гризло – як чоловік на таке може згодитися? Вирішила, що якщо мама його не прийме, то й з цим розпрощаюся.
Але мама чи не вперше відколи лежить, зустріла мене з подобою усмішки.
– Ви маєте купити спеціальний матрац, щоб можна було її піднімати і опускати, бо так і доглядати її легше, і їй зручніше. Може, в когось є вживаний?
Далі Максим, а так звали чоловіка, придумав приспособлення для ванни, щоб легше мені було її мити.
Він був певен, що мама таки ходитиме сама і це сталося! Потроху, потроху з паличкою, але мама пішла, адже ж ще молода жінка, лиш шістдесят один.
Вона й говорити навчилася завдяки тому, що Максим з нею співав та вивчав дитячі віршики і мені говорив це робити.
І тут чи не вперше, я зрозуміла, для чого потрібен чоловік – ось для такої підтримки і розуміння, для плеча в біді…
Мама каже, щоб я нізащо його не відпускала, але от я не знаю як розпочати цю розмову. Просто спитати чи не хоче він з нами жити?
Фото Ярослава Романюка.
