Отож, ми з чоловіком обоє на пенсії, притираємося характерами, наче молодята, бо важко бути з людиною цілодобово вдома.
– А ти сама вдома сидиш безвилазно, – каже мені він, коли я його прошу хоч в парк вийти та там шахи пограти, чи просто пройтися.
– Я вдома, чоловіче, бо кручуся з тими їдами і рада була б кудись вийти, та ти ж замовив голубці, а біля них посидіти треба!
Ой, вже мені ті їди в печінках сидять, що то наш вік жіночий має на кухні проходити?
Отак і жили ми, вже один одного й бачити не хотіли, як трапилася з нами та оказія.
Якось чекала я на Миколу біля магазину, бо він поки чек не перевірить, то не вийде, а я вже терпіння не маю чекати. І отак собі стою, як мене окликають:
– Наталю! Скільки літ, скільки зим!
Я очі витріщила, бо такого гарного пана і не пам’ятаю, де я з ним бачилася чи на роботі, чи де?
– Ти мене не впізнаєш? Це я, Славко!
– Славко?!
Я була вражена, то нічого не сказати. Переді мною був мій колишній залицяльник, який з такого поганенького хлопчака перетворився на солідного гарного чоловіка.
– Як живеш? З Миколою, мабуть?
– Так, з Миколою вже сорок років, – відказую, а самій аж незручно, що я так як не будь вийшла з хати, – А ти як?
– Я добре, Наталю, навіть дуже добре. Тоді переживав, що ти мене покинула заради Миколи, а потім поїхав на навчання і таку гарну дівчину зустрів, що й досі закоханий в неї, як хлопчик.
– Рада за тебе, – відказала я, а сама подумала, що ми з Миколою, як той кіт з собакою.
– Почекай, – попросив мене Славко і пішов.
Я така розгублена стояла, що й не одразу помітила, що і чоловік мій вийшов, і Славко йде назустріч з дуже гарним букетом.
– Це тобі на згадку про наші часи, тепер лишилося лише згадувати хороше, – простяг він мені букет.
– Це таке, – почула я невдоволений голос чоловіка, – Забери свій віник!
– Хлопці, ви що, – вхопила я букет і хай би чоловік попробував його забрати, – Хіба ти, Миколо, Славка не впізнаєш?
Чоловіки руки потисли, але мій таки дивився з-під лоба. Попрощалися ми тепло з Славком і я була дуже рада, що він таки свою долю знайшов, бо мені було тоді дуже перед ним незручно.
Ми прийшли в квартиру і я поставила квіти у вазу, не знаю чи то я так довго милувалася букетом і згадувала минуле, але чоловіка в квартирі не стало. Я ще так здивувалася. Аж тут донька заходить:
– Мамо, а куди це тато з таким букетом квітів пішов? Ще так на мене зиркнув, навіть не хотів казати куди йде, – розповідала донька.
Я вся аж зблідла. Невже до своєї Люськи пішов? Аякже, Славко мені букет, а він Люсі поніс! Замість того аби мені купити якусь приємну дурничку він отак гроші з хати, а я на собі економлю? Ще й виставилася перед Славком з головою не пофарбованою, бо ж Миколі треба м’ясця купувати щодня! Е, ні, йду я в перукарню, а він буде тиждень без добренького!
Дівчата мені зробили зачіску, пофарбували і ще й там акція була на макіяж, то я подумала, хай, побачить, що я й досі за Люсю краща!
Прийшла додому, а там Микола з букетом!
– Це тобі і я тобі ще й м’ясорубку нову купив, щоб ти не казала, що знову віднести в ремонт. І ще, давай кудись поїдемо відпочинемо, а то що ввесь час в хаті сидіти, тим більше такі гарній жінці.
Я аж розцвіла, як приємно чути від рідного чоловіка такі слова.
– Ти теж у мене гарний, Миколо, я вже думала, що ти до Люсі побіг з квітами.
І тут ми почали реготати. Треба частіше спілкуватися, бо таке враження, що ми й досі один одного не знаємо.
А ви знаєте своїх коханих?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка