Ох, як згадаю ті три роки, що жили ми з Петром під одним дахом із сином Андрієм та його дружиною Оксаною, то аж сльози навертаються.
Знаєте, як це буває: чекаєш на невістку — матір для онуків, помічницю, а приходить… таке, що дехто б і не витримав, як ото мій Петро.
Але все по порядку.
Ми з Петром жили завжди спокійно. На свою зарплату не бідували, але й зайвого собі не дозволяли. Андрій наш — хлопець роботящий, але розважливістю не відзначався.
Любили мої хлопці в неділю до вареничків пригубити, я не заперечувала. Але з часом став Петро все частіше і частіше прикладатися і син так само коло батька. Що я вже просила, що молила про добру долю, але все було даремно. Мені було спокійніше дати Петрові гроші чи самій піти на вулицю повітрям подихати, ніж щось змінити.
Та й що міняти, коли двадцять три роки разом, квартира Петрова, а я куди подінуся?
Коли Андрій почав з Оксаною зустрічатися, то я від радості мало не стрибала. Нарешті Андрій поїде геть і батько не матиме компанії.
Але молодята вирішили жити у нас.
– Ми купуємо продукти, – сказала Оксана, – я готуватиму, митиму кухню, а ви платите за комуналку та прибираєте ванну і коридор, кожен свою кімнату сам. Чим швидше складемо на квартиру, тим швидше поїдемо від вас, тому всі сторони зацікавлені.
Я погодилася. Терпіти не можу готувати. Мало невістку не розцілувала за такий поділ.
Де ж я знала, що невістка аж так візьметься за виконання свого плану?
Одного разу поверталася Оксана з роботи, несла важкі пакети з продуктами.
Я була вдома, якраз мила ванну і чула, як та зайшла на кухню та поставила пакети та налила собі води.
Аж чую, поки вона розбирала покупки, до кухні залетів Петро і до пакетів.
— О! А це що? Так-так-так… М’ясо є? Є. Хліб? Є. А де… де мені?! — Він почав ритися в пакетах.
— Тату, що саме ви шукаєте? Якщо свіжу моркву, вона он у тому пакеті.
Петро підняв на неї свої трохи здивовані, але вже розпалені очі.
— Моркву? Мені не морква потрібна! Мені потрібен… еліксир п’ятниці! Сьогодні ж матч «Шахтар» – «Динамо»!
Оксана глянула на нього строго:
— Тату, згідно з нашим сімейним фінансовим планом, я купила все, що треба для прожиття.
— Мені все одно, що там у планах у тебе. Збігай в магазин, — каже Петро вже голосно.
— Пояснюю. Кожна пляшка — це мінус 50 гривень. Чотири пляшки – 200. На місяць, припустимо, виходить 1600. Це 19 200 на рік. За три роки — майже 60 тисяч гривень. Тату, це — цілий квадратний метр нашої майбутньої квартири. Ви готові пожертвувати цілим метром житла заради кількох годин сумнівного задоволення?
Петро стояв, як ошпарений. Я тихенько сховала свою посмішку за дверима.
— Що за дурниці? Віро! Ти хоч слово скажи! Чому ти дозволяєш цій… цій, з дозволу сказати, невістці, керувати моїм життям?!
Я вийшла з-за дверей, розправляючи фартух.
— Петре, а що мені сказати? Вона має рацію. Вона на свої гроші купила, вона й вирішує. Тим паче, ти ж знаєш, як це закінчується. Одна пляшка, друга, а потім — гулянка на три дні, гроші фітькаєш, на роботу йдеш із «залишками» настрою… А мені потім соромно перед сусідами.
— Ти теж?! Всі проти мене! Добре! Сам куплю! Дай грошей!
Ось тут на сцену знову вийшла Оксана, навіть не піднявши голови від свого зошита.
— Тату, ваші банківські картки тепер знаходяться у моєму «Депозитарії для надзвичайних ситуацій». Минулого місяця ви “позичили” 3000 гривень на “ремонт автомобіля сусіда”, який виявився новим мангалом. Більше таких фінансових операцій я не допущу.
— Вкрала! Ти просто вкрала мої чесно зароблені!
— Я не вкрала, а оптимізувала. Ваші кошти — це спільний капітал, який зараз працює на одну мету: власне житло. А Андрієва картка теж, до речі, у мене.
— Що?! І Андрій мовчить?!
— Андрій підтримує фінансову дисципліну. Він же хоче за півтора року вкластися в дольову участь.
Петро аж зблід. Це був нокаут. Оксана вміла говорити. Чітко, аргументовано, без зайвих емоцій. Вона не сварилася, вона проводила фінансовий аудит.
— Тьху! Ну вас! Нема з ким тут поговорити! Піду в кімнату, буду дивитися свій футбол без ваших планів, — Він розвернувся і пішов, грюкнувши дверима так, що задзвеніли кришталеві вази у вітальні.
Я подивилася на Оксану. Вона вже розкладала філе курки на порції для заморожування. Жодної зайвої емоції.
— Мамо, ви ж не ображаєтеся, що я його так? — спитала вона тихо.
— Що ти, дитино! Я вже втомилася з цим боротися. А тобі – повага!
— Я його не приборкую, мамо. Я просто перенаправляю фінансовий потік. З “бару” — у “цеглу”. Це ефективніше.
І так тривало три роки. Три роки абсолютної фінансової та побутової дисципліни.
Оксана готувала. Готувала смачно, але економно. Жодних там восьминогів чи устриць. Лише корисне, ситне, і щоб вистачило на кілька днів.
— “Мамо, навіщо купувати новий хліб, якщо ми можемо зробити грінки з цього вчорашнього?”
— Андрію, ти знову забув вимкнути світло у ванній! Це ж 5 копійок за годину! А за місяць – це вже чашка кави, яку ми могли б випити в новому районі!”
— Тату, якщо ви хочете дивитися телевізор, сідайте ближче до вікна, щоб не вмикати додаткове освітлення. Природне світло — це безкоштовно!”
Спочатку Петро бурчав. Як же він бурчав!
— Віро, це не дім, а казарма! Ходжу навшпиньках, їм лише гречку і боюся слово сказати, щоб Оксана не виписала мені штраф.
Я лише сміялася: “Ти ж сам бачиш, що гульбанити перестав! Здоров’я он яке міцне стало! Подякуй невістці!
Але найцікавіше — це те, що ми всі, самі того не помічаючи, почали жити за її правилами. Я стала ретельніше сортувати сміття, Петро почав щодня ходити на прогулянки замість сидіння вдома, а Андрій перестав витрачати гроші на дурниці.
Коли Оксана через два з половиною роки (вона перевиконала план!) сказала, що вони зробили остаточну виплату і скоро переїжджають, у мене змішалися почуття. З одного боку — радість за дітей, з іншого — якась… порожнеча.
Діти ще рік робили ремонт, ми були дуже раді, бо квартира й справді була чудова.
У день переїзду я ледь стримувала сльози. А Петро… Петро був задумливий.
Через тиждень вони святкували новосілля. Ми з Петром прийшли, принесли символічний подарунок. Всі веселі, Оксана сяє, Андрій не відходить від неї.
Увечері, коли ми повернулися додому, Петро звалився на диван.
— Віро, а знаєш… якось… тихо.
— Тихо, Петре, тихо. Наші діти тепер у своєму гніздечку.
— Та я не про це! Я про те, що… ніхто не контролює. Віро, дай мені грошей. Піду відсвяткую, так би мовити, закінчення епохи Оксаниної диктатури.
— Бери. Картка твоя, гроші є.
Він приніс пінне. Сів перед телевізором, відкрив пляшку. Зробив ковток, другий… і скривився.
— Фу! Віро, подивися, воно що зіпсоване?
— Саме те, що ти завжди п’єш! Ти ж сам вибирав!
— Та що ж таке!
Він пішов, купив інше, дорожче. Результат той самий.
Наступного дня Петро вилив його у раковину.
— Скільки грошей я просто викинув! — хитав він головою.
— Оксана б тобі пояснила, що це – “нераціональні втрати”, — усміхнулася я.
Петро раптом підняв на мене очі.
— А знаєш, Віро? Вона була права. Вона була права в усьому. Коли вона тут була, мені навіть не хотілося його! Я боявся її розчарувати, чи що? Боявся… її бюджетного аудиту!
— Правильно, Петре. Вона тримала тебе в рамках. Вона дала тобі мету, до якої ти йшов разом із ними.
— А ти… ти що? Ти мені одразу гроші дала, як тільки я попросив! Немає в тебе Оксаниної хватки! — Він махнув рукою.
— Ніякої в тебе економії…
— Зате, Петре, я знаю, що тепер ти вже не підеш гульбанити. Тобі просто несмачно без Оксаниного контролю.
Я усміхнулася. Оксана навчила нас дисципліні, не вживаючи прямого примусу. Вона просто створила умови, в яких було вигідніше бути розумним і відповідальним. Моя невістка. Моя найкраща невістка, що принесла мир у мій дім і квадратні метри для мого сина.
