— Михайле вставай, пора на роботу! — потрясла чоловіка за плече Люба.
— Не тряси мене, не піду на роботу, — відповів Михайло і відвернувся. Дружина розсміялася:
— Це що ще за новини? Все, вистачить, погуляв. Відпустка скінчилася, весілля пройшло. Пора і за роботу. Справ багато!
— Сказав не піду, значить, не піду. На моє місце вже іншого прийняли. Заяву на відпустку написав з подальшим звільненням. Ось так. Відстань. Дай поспати.
— То ти що і справді звільнився? Ой, дуpню, ти що накоїв? Таку роботу днем з вогнем не знайдеш, а він, будь ласка, комусь подарував. Гаразд, — сказала дружина, сподіваючись, що це все жарт, — ти пожартував, я посміялася. Вставай, сніданок холоне.
— Люба, ти, що зовсім не тямиш? Я … не працюю з сьогоднішнього дня.
— Ти з глузду з’їхав? З чого це раптом ти не захотів працювати? Як жити далі будемо? Моя пенсія маленька. Ну, яка причина все-таки, га? — розбушувалася Люба, зрозумівши, що її благовірний не жартує.
— Втомився, чесно сказати. Ось останню дочку заміж віддали, тепер у мене немає ніяких турбот. Сама поміркуй. У нас п’ятеро дітей. Три сини і дві дочки. Всіх підняли на ноги, відучили. У всіх професії, на хороших місцях працюють.
Скільки сил було вкладено ?! Ось наймолодшу Марічку заміж віддавали, уявляєш, вже не було сил. Думав прямо там упаду з нaпадом. Але, нічого витримали. Тепер пора на спочинок. Відпочивати буду.
— Все сказав? А на що жити зібрався, га? Якби на пенсії був, сказала б, гроші отримуєш. Тобі до пенсії два роки залишилося. Потерпи.
— Не витримаю, чую, згнuю на роботі.
— Нічого, не загнешся. А, хто цікаво, тебе годувати буде ці два роки.
— Діти прогодують. Їх п’ятеро. Батька голодним не залишать.
— Що? — задихнулася від несподіванки Люба, — ах, ти нeлюдe, у дітей з рота шматок хліба хочеш видерти? Безсовісний. Дурницями займатися надумав? Не дам, а ну вставай! — дружина вчепилися за рукав, потягнула Михайла. Чоловік махнув рукою, та й відлетіла до стіни:
— Не казися, сказав, що не піду, значить, не піду, ти мене знаєш, — миролюбно і при цьому твердо сказав Михайло і знову відвернувся до стіни. Люба занадто добре знала твердий і впертий характер чоловіка. Вражена Люба, забувши навіть про сніданок, вискочила з дому і побігла до сусідки, баби Зіни.
— Ой, бабусю Зіно, що твориться, що твориться? Що з чоловіками сталося?
— Ти віддихайся, Любо. Ну і що таке твориться з твоїм чоловіком? — спокійно запитала усміхнена бабуся, баба Зіна. До неї всі біжать за порадою. Мудра жінка.
— Не хоче працювати, втомився, каже. Йому лише два роки залишилося до пенсії, пapaзит. Як його напоумити, не знаю. Може, напоумите якою порадою?
— Не дивно, що твій Михайло втомився. Це ж, скільки сил треба, здоров’я, щоб п’ятьох підняти, та в житті прилаштувати, а? Надірвався твій мужик, ось що скажу. Спокою йому хочеться.
— А мені спокою не хочеться? Ось все про дітей думаю. А йому, негiдникові і місяць не світи. Всіх прилаштували, нічого не скажу. А хто їм допомагати буде?
— Твоя бабська натура така, курці-квочці те саме, аби квоктати. Що скажу, чоловічка не чіпай, а то зараз в рознос піде. Йому зараз спокій, та ласка потрібна, а там все владнається.
— Я йому зараз влаштую і спокій, і ласку покажу, ось діти приїдуть, мізки вставимо неробі, — рішуче заявила Люба і пішла додому.
Через тиждень приїхали всі діти. Люба кожного обдзвонила і просила прибути на сімейну раду. На питання, що сталося, слізно говорила, що батько з розуму сходить, в дармоїдство вдарився, і треба усім зібратися, мізки вправити йому. У неділю, до дому почали з’їжджатися машини.
Люба і Михайло радісно зустрічала кожного з дітей, онуків. Все кругом наповнилося дитячим сміхом і молодими голосами. Пообідали галасливою компанією, внуки втекли на вулицю, невістки прибрали посуд зі столу. Запанувала незручна тиша. Михайло сидів і чекав, він відчував, що не просто так всі діти одночасно приїхали. Старший Олексій кашлянув:
— Ми це, батьку, хотіли запитати у тебе, ти чого це надумав не працювати?
— Втомився я, діти мої. Хочеться трохи відпочити.
— А зараз що робиш? Відпочивай, ніхто не проти, а роботу кидати навіщо? Тобі до пенсії, як кіт наплакав залишилося, — подав голос середущий син, Артем, — два роки всього. Стільки років працював, вже дотягнув би.
Молодший Сергій і дві дочки мовчали, сподівалися на старших. Люба теж мовчала на стороні. Михайло випростався і сказав.
— Я, діти мої, дійсно втомився. Ось чую, недовго мені тягти залишилося. Вирішив на два роки раніше перестати працювати. Стажу у мене більше сорока років, з лишком вистачить на пенсію.
— А ці два роки, що їсти будеш, га? — запитала дружина.
— Сподіваюся, що п’ятеро дітей зуміють мене прогодувати на цей період, а там і пенсія прийде, — відповів Михайло. Всі заворушилися. Старший знову перший почав:
— Я, наприклад не можу тобі посилати гроші, ось тільки кредит оформили, нову машину купувати будемо. Тому, батьку, вибачай.
— І я теж в такому ж стані, дочка вчитися в музичній школі, там витрат чималі, ще до репетитора ходить на англійську, там теж гроші потрібні, не ображайся свекре, але ми теж пас, — відповіла дружина Артема. Син мовчав.
— Батьку, у мене ремонт затіяли, до зими закінчити треба, потім її продати і купити з доплатою іншу, більшу, — наважився сказати молодший Сергій.
Дочки разом заговорили, переконуючи батька, що перебувають скрутному становищі.
В кімнаті стало шумно, кожен з дітей доводив один одному про важливість майбутніх фінансових витратах. Молодша Марина зі сльозами сказала:
— Ми хотіли в квартирі всю обстановку змінити. Уже навіть в розстрочку меблі замовили. Сподівалися на тебе батьку, а ти?
Люба тріумфувала. Вона встала, всі стихли.
— Ну, ось бачиш Михайлику, як воно їм, дітям твоїм? Ось, який ти батько після всього цього? У всіх проблеми, турботи. Їм допомагати треба, а ти від них тягнеш. Ну як тобі не соромно? Так що давай, вистачить дуpня валяти.
Ти працівник хороший, місце знайдеш. Завтра вранці на пошуки роботи, колишню по дурості втратив. І без заяви про прийом на роботу, додому не приходь. Зрозумів? Ось всі діти сидять і чекають твоєї відповіді.
— Зрозумів, я зрозумів. Ех, діти, діти, я вас п’ятьох виростив, а ви одного батька прогодувати не хочете, — глухо сказав Михайло і вийшов з кімнати. Діти роз’їхалися. Михайлу дійсно пощастило, його пошуки закінчилися прийомом на роботу, правда не таку грошову, що була раніше, але вважати можна нормальною.
На наступний день Михайло під добрі побажання дружини пішов на роботу, і не повернувся. З лiкарні прийшла звістка, пoмep Михайло. На роботі погано стало. Відвезли на швидкій. Oбшиpний iнфapкт. Не врятували.
Тепер Люба живе одна на крихітну пенсію. Діти відвідують, але рідко і то більше дочки, ніж сини.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
