Мирослава вискочила з офісної будівлі, одночасно нервово поглядаючи на годинник і прискорюючи крок.
— Ой леле, я геть нічого не встигаю! — пробурмотіла вона собі під ніс. — Іще тільки запізнення на вечерю з батьками Остапа мені бракувало!
Усе навколо видавалося гучнішим і метушливішим, ніж зазвичай. Машини сигналили на перехресті, тротуаром ішли люди з пакетами та наплічниками, а Мирослава, зціпивши губи, дивом помічала лише те, що їй потрібно терміново дістатися станції метро, а там уже змінити лінію й примудритися встигнути додому.
Остап (якого вона іноді ніжно називала «Остік») запросив її на вечерю до ресторану, де вони мали зустрітися з його батьками. Якщо бути точним, він запропонував їй познайомитися з ними офіційно — тим самим підтверджуючи наміри одружитися.
Мирослава здригнулася від самого спогаду: ось-ось почнеться новий етап у їхньому житті. Їй подобалася думка про те, що вони з Остапом справді вже готові до спільного майбутнього. Проте вона була не впевнена, що його батьки схвалять її.
— А якщо я їм не сподобаюся? — думала Мирослава. — Вони ж, мабуть, люди особливого кола, з грошима й звичками, які мені незрозумілі. А я що? Дівчина з простої сім’ї.
Вони з Остапом уже давно обговорювали питання офіційного шлюбу. Мирослава, чесно кажучи, не мала би нічого проти й цивільного: жити разом, будувати стосунки, не оглядаючись на формальності.
Але Остап був налаштований категорично.
— Якщо я тебе кохаю, я хочу на весь світ заявити про це, — сказав він якось, дивлячись їй у вічі. — Ніяких напівтонів, ніякого приховування.
Мирослава знала: сім’я Остапа належала до заможних. У них були два будинки за містом, квартира в елітному районі, дорогі автівки й навіть власний шеф-кухар, який міг готувати найвитонченіші страви. Усупереч цьому, сам Остап неодноразово їй зізнавався, що відчуває себе не щасливим.
— У мене таке враження, — пояснював він, — що батьки ставляться до мене, мов до активу. Вони мають якийсь «план» для мене, і я все життя намагаюся довести, що сам упораюся і з роботою, і з бізнесом, і з життям. Мені не потрібні їхні гроші, але вони не можуть цього збагнути, бо все довкола — «сімейне».
Мирослава спершу думала, що він перебільшує. Проте згодом почула від нього кілька історій про дивні вибрики його матері — Дарини Костянтинівни.
Жінка, здавалося, жила в якомусь середньовічному уявленні про спадкоємність, родові союзи і бажання бачити лише тих, кого сама вважає гідним.
А батько, Григорій Петрович, за словами Остапа, був більш м’яким, проте часто просто йшов за дружиною, не бажаючи загострювати ситуацію.
Тим часом Мирослава підбігла до ескалатора метро, піднялася нагору і кілька хвилин несамовито шукала очима потрібний тролейбус. Зрештою, плюнула на це, упіймала таксі й уже за пів години опинилася вдома.
— Лишилося півтори години, — кинула вона собі у віддзеркаленні. — Якщо пощастить, я встигну вдягти хоча б якусь більш-менш вечірню сукню.
У квартирі, яку вона винаймала разом з подругою, було порожньо. Мирослава забігла до своєї кімнати, ледь не перечепившись через розкидані книжки, які вона читала вночі. Вона швидко дістала вішак із темною коктейльною сукнею:
— Це підійде, аби не виглядати надто просто, — подумала вона.
Але фатум того дня був невблаганним: щойно Мирослава намагалася застібнути блискавку, як тканина натягнулася, і блискавка з тріском обірвалася.
— Ну от, — видихнула вона, — кращого не вигадаєш.
У комоді ще була одна ошатна блузка, але в ній відірвався ґудзик. Врешті Мирослава, мало не плачучи, зняла з полиці світлий вовняний светр, не надто елегантний, але приємний на дотик і досить пристойний.
— Ну що, в ресторані теж люди. Не всім треба сяяти сукнями, — знехотя втішала себе вона. — Може, й так нічого.
Коли вона вибігла з квартири, лишалося вже менше години до призначеної вечері. А шлях займав хвилин сорок, з урахуванням пересадок.
Мирослава металася між варіантами поїздки: таксі було дорогим, і є ризик застрягти в заторі. Електричкою швидше, але треба добігти до вокзалу.
Урешті вона, вся червона й задихана, стрибнула у вагон електрички буквально за секунду до зачинення дверей.
— Тільки б встигнути, тільки б встигнути. — шепотіла вона.
Народу було небагато, тож вона знайшла собі місце біля вікна і спробувала перевести подих. Раптом вона побачила старенького, що не міг занести торби до вагону. Підскочила, допомогла.
— Якби мені років п’ятдесят менше, я б уже пропонував вам стати моєю дружиною, — пожартував він, усе ще злегка тремтячи.
Мирослава посміхнулася:
— Дякую, звісно, але, мабуть, на таку «пропозицію» я не чекала. Головне, що з вами все гаразд.
Вони розговорилися кілька хвилин; виявилося, що він їде приблизно в тому ж напрямку. Коли електричка зупинилася на потрібній станції, обидвоє вийшли. Старенький кинув їй услід:
— Я ще переконаю вас, що ви безцінний скарб! Не давайте себе скривдити нікому!
Тим часом Остап уже сидів у ресторані за заброньованим столиком разом із матір’ю, Дариною Костянтинівною, і батьком, Григорієм Петровичем.
Був і дідусь Степан Григорович — найексцентричніша постать у сім’ї, який приїхав пізніше й тихцем причаївся в холі, про що решта не знала.
— Ну що, де ж вона? — із нотками незадоволення мовила мама, кидаючи погляд на годинник. — Я все-таки думала, що на знайомство зі своїми, гм, потенційними сватами, дівчина мала б з’явитися хоч би на п’ять хвилин раніше.
Остап злегка знітився, не знаючи, як виправдати запізнення Мирослави. Батько, Григорій Петрович, криво посміхнувся, проте нічого не сказав, воліючи залишатися осторонь.
Нарешті двері відчинилися, й Мирослава влетіла до залу, злегка зкуйовджена, але намагаючись триматися впевнено. Остап одразу схопився, щоб її зустріти, та не встиг — Дарина Костянтинівна вже встала назустріч невістці, піднявши брову:
— Доброго вечора. Ви, як бачу, обрали светр замість вечірньої сукні?
Мирослава зашарілася:
— Вибачте, мала певні труднощі з вбранням.
— Мабуть, не змогли собі дозволити розкішну сукню, — прошипіла свекруха. — Тоді, можливо, хоч візьмете напрокат наступного разу?
Батько Остапа раптом несподівано втрутився:
— Дарина, не варто. Може, це її стиль. І, до речі, виглядає вона приємно.
Мати всміхнулася:
— Ну, нехай. Сідай, Мирославо, місце поруч із Остапом.
Мирослава зітхнула полегшено, сідаючи, але відразу помітила, що перед нею на столі лежали лише ложка й звичайна вилка, тоді як в усіх інших — цілий набір столових приборів: різноманітні виделки, ніж для риби, ніж для м’яса, ложечка для соусу, десертна виделка тощо.
— Це що за цирк? — майнула думка в голові.
Остап теж зіщулився, угледівши таку різницю, і прошепотів:
— Мам, що це означає?
— Ой, я подумала, що дівчина, мабуть, звикла користуватися лише однією виделкою. Звідки їй знати про всі ці ножі та ложки? — знизала плечима Дарина Костянтинівна. — Хіба ні?
Мирослава стисла руки під столом. Мала б відповісти різко, але чомусь зупинилася. Вона глянула на Остапа, очікуючи, що він заступиться. Та Остап мовчав, лише ховав погляд.
— Так ось як воно буде? — подумала Мирослава. — Кажуть таке, а він не готовий навіть заперечити.
За мить до Мирослави підійшов офіціант із тацею страв. Дарина Костянтинівна смикнула скатертину:
— Це не те, що я замовляла. Я говорила про морепродукти, а ви принесли інше.
Водночас у ресторані з’явилася ще одна людина — дідусь Степан Григорович, якого ніхто не сподівався тут побачити саме тепер. Він підійшов до їхнього столика, усміхаючись широкою, трохи іронічною посмішкою. Звернувся він одразу до Мирослави:
— Дівчино, ми сьогодні зустрічалися в електричці, пам’ятаєте? Ви допомогли мені.
Мирослава отетеріла:
— То це ви той старенький? Нічого собі.
Здивовано витріщилися й Дарина Костянтинівна, і Григорій Петрович, і навіть Остап. Виявляється, цей «старенький» — батько Григорія Петровича, справжній патріарх родини. Чи, точніше, «заможний дідусь», який насправді керує бізнесом, попри свій поважний вік.
Дідусь Степан поплескав Мирославу по плечі:
— Тут ніхто не образив тебе, дівчинко? Бо я не дозволю. Доки мій онук вирішує, як же йому вчинити, я можу захистити тебе й без його допомоги.
Дарина Костянтинівна так і відкрила рота від здивування:
— Тату, звідки ви взялися? Ви ж казали, що не можете прийти на цей обід.
— Передумав, — коротко кинув дід. — І добре, що передумав. Бо інакше я б не побачив, яка прекрасна дівчина збирається ввійти в нашу родину.
Остап врешті опанував себе й встав, аби привітати дідуся:
— Я нічого не знав. Мирославо, чому ти не сказала, що трапилося?
— Та якось, це вже було не настільки важливо.
Тим часом Дарина Костянтинівна, напустивши на себе дещицю суворості, помітила, що біля неї, попри свій вік, Степан Григорович має більшу вагу й авторитет.
Вона зрозуміла: якби дід не підтримав Мирославу, було б простіше демонструвати зневагу. Але тепер він на боці невістки.
— Ну що ж, — вимовила свекруха. — Якщо дід так схвально про неї відгукується, я нічого не маю проти. Можемо визнати, що Остап обрав собі досить, незвичайну партнерку.
— Мамо, — м’яко сказав Остап. — Вона не просто «партнерка», вона моя кохана. Я маю намір одружитися з нею.
Мирослава почула ці слова, але чомусь замість радості відчула, що всередині заворушилися сумніви. Мабуть, тому, що вона зрозуміла: Остап досі не рішучий, не став тим сміливцем, який готовий захищати її від безглуздих нападок. А ось дідусь — та ще постать!
Нарешті дідусь поклав руку на плече Григорія Петровича:
— Сину, ти згоден із вибором онука?
— Усе залежить лише від них самих, — зітхнув Григорій Петрович. — Якщо вони щасливі, ми не будемо заперечувати.
Дарина Костянтинівна суворо сказала раптом:
— Ну, щастя — це не завжди лише любов. Є ще справи, майно, відповідальність. Я сподіваюся, дівчино, ти готова відповідати високому статусу?
Мирослава глянула на Остапа, чекаючи, що він хоча б якось відреагує, але той лише винувато знизав плечима. Тоді вона вдихнула й промовила:
— Я не знаю, що означає «відповідати високому статусу», але я можу відповідати за власні вчинки й рішення. Якщо вам це не подобається, то ми не зобов’язані продовжувати цю розмову.
— Ха! — злегка істерично вигукнула Дарина. — Звісно, можемо не продовжувати, але що тоді з вашим весіллям?
Степан Григорович розсміявся:
— Весілля? Пропоную влаштувати його якнайшвидше. Мені вже чимало років, можливо, це останній шанс погуляти на святі онука.
Усі посідали, намагаючись завершити вечерю хоч якоюсь краплею оптимізму. Мирослава мовчки стежила за цим фарсом. Остап, намагаючись залагодити напругу, узяв її за руку й прошепотів:
— Ну ось, тепер бачиш, вони, виявляється, прийняли тебе. Може, підемо звідси? Здається, цей обід не такий уже й приємний.
Мирослава відчула, як у душі назріває потреба вийти на свіже повітря. Вона кивнула: «Так, давай».
Обидва піднялися, потихеньку залишили свої серветки на столі й рушили до виходу. Мати Остапа навіть не помітила цього — надто захопилася суперечкою із офіціантом, а от дідусь Степан усміхнувся, коли побачив, що молоді встають. Він лише підморгнув Мирославі: мовляв, усе гаразд, іди.
Вийшовши на прохолодне повітря, Мирослава з полегшенням зітхнула:
— Ну і вистава.
Остап зітхнув:
— Вибач, що так вийшло. Я не очікував, що мама поводитиметься настільки грубо. Але дідусь, схоже, він відразу тебе вподобав. Тепер уже ніяких перешкод немає.
Мирослава злегка посміхнулася:
— Справді, ніяких перешкод? Остапе, а як ти взагалі плануєш далі вести справи з батьками? Я не хочу бути приводом для суперечок, але й терпіти від них подібного теж не буду.
Остап потупив погляд:
— Не хвилюйся, я все владнаю. Хочеш, ми одразу після весілля переїдемо в окрему квартиру?
Вона нічого не відповіла. У душі з’явилося відчуття, що Остап не готовий до рішучих кроків, він радше хоче і бути з нею, і не псувати відносини з матір’ю, і з батьком, і з дідом. Усе це віщувало непросте майбутнє.
Проте вона мала й іншу думку: а що, коли дійсно дід Степан навчить її всіх секретів родинного бізнесу? Поруч із Остапом, котрий не вміє відстояти своє, значить, вона зможе взяти лідерство до своїх рук. Адже сьогодні вона вже побачила: якщо треба зможе себе захистити.
— Знаєш, — сказала вона, дивлячись йому в очі, — я все-таки хочу спробувати. Весілля, спільне життя. Можливо, воно того варте.
Остап зрадів:
— Тоді давай просто втечемо зараз від усіх. Удвох. Можемо продовжити вечір у якомусь барі чи навіть у парку.
Мирослава кивнула:
— Гаразд, утечімо звідси.
Вони пішли уздовж вулиці, залишивши позаду пишний ресторан, у якому тим часом дід Степан, певно, вже пояснював Дарині Костянтинівні, чому варто трохи пом’якшити свою гординю.
Мирослава й Остап прогулювалися вечірнім містом, і вона час від часу придивлялася до нього: такий милий, трохи розгублений хлопець із заможної родини, що й не наважився захистити її прямо в залі, але водночас кохає її — у цьому вона не сумнівалася.
«Можливо, усе й складеться добре, — подумала Мирослава. — Якщо ні — я завжди можу піти. А з іншого боку – навіщо мені все це? Створювати родину з цими людьми, щось комусь доводити?».
А й справді, воно їй треба?
Головна картинка ілюстративна.
